Уранці Анна зателефонувала майстрові, чий номер лишила в гімназії. Представилася й одразу сказала:
— Це я вчора не впоралася у вас із роялем.
— Мені вже дзвонили про той інструмент. Що вам потрібно?
— Подивитися, як ви виправлятимете. Можна приїхати? Платити мені не треба. Потримаю, що скажете, потім приберу.
Він відповів не відразу.
— Приїжджайте. Тільки характер у мене важкий.
— І в мене не подарунок.
Майстра звали Микола Петрович Дорошенко. Йому було сімдесят дев’ять. На другий день він вийняв із футляра камертон, і Анна побачила знайоме гравіювання: дві літери, крапка, чотирнадцять.
Вона нічого не сказала, тільки дістала свій. Микола Петрович узяв його, повернув, сів на банкетку. Довго тримав по камертону в кожній руці, переводячи погляд з одного на другий.
— Вісімдесят другий рік, — промовив нарешті. — Два в мене було. Парні. Один віддав дівчині. Прийшла в цех, каже, настроювачкою хочу стати. Я їй пояснюю: сили потрібні, дівчинко. А вона відповідає, що сили в неї вистачить, та ще й слух кращий за мій.
Він підвів очі.
— Аню… Та ти ж півтора року до мене ходила. Я сам тебе вчив.
Вона не змогла подарувати йому впізнавання у відповідь.
— Пробачте. Не пам’ятаю.
Довелося розповісти. Микола Петрович слухав без запитань і перебивань. Потім сказав, що тепер зрозумів, куди вона зникла з його життя. А раніше думав: вийшла заміж, покинула ремесло.
На третій день, обтрушуючи долоні, він заговорив про рояль.
— Не все в тебе розучилося. На мою думку, ти боїшся, сама не пам’ятаєш чого. Хто зовсім не знає, той лізе без обережності. А твої пальці розуміють, де можна зламати, і від того затискаються. Налякав тебе колись рояль. Може, ще при мені. Я тоді на всіх горлав.
Це було його пояснення, а не знайдений спогад Анни. Але поруч із ним вона могла знову пробувати. Микола Петрович вклав ключ у її долоню.
— Став. Я тут. Зірветься — живою лишишся. Вбивати вже застарий.
Дев’ять спроб не вдалися. На десятій ключ став правильно.
Поруч із Миколою Петровичем не треба було зображати впевненість, щоб зберегти за собою право називатися майстром. Він вклав ключ їй у долоню й запропонував спробувати ще раз під його наглядом. Анна вже знала, як це — зізнатися замовникові в невмінні. Тепер училася лишатися ученицею перед людиною, яка пам’ятала її зовсім іншою. Це не повертало втрачені роки одним щасливим збігом. Зате дозволяло продовжувати роботу там, де напередодні хотілося вирішити, що власній професії вона більше не відповідає. Правильний рух довелося знайти заново, і вона його знайшла. Такий маленький успіх не можна було винести в судове рішення, не можна було назвати поверненням пам’яті. Однак саме з таких рухів належало заново складати роботу.
До жовтня в домі вже стояв котел, діяли чотири радіатори з шести, підключили плиту й оформили акт. У листопаді переклали піч. Пічник погодився на п’ятнадцять тисяч замість двадцяти: Анна настроїла піаніно його онучці.
Меблі збиралися поступово. Євгенія Михайлівна віддала свій кухонний стіл, запевняючи, що їй одній вистачить підвіконня. Дві табуретки Анна купила на ринку. Денис привіз зі свого міста ліжко на причепі й, поки встановлював, повідомив:
— Мама тепер в обласному місті. Про вас не питає.
— Хай не питає.
Диван Анна купила сама в грудні. Уживаний, за одинадцять тисяч, із продавленим лівим боком. Кілька вечорів просто сиділа на ньому, нічого не роблячи. За цей диван вона заплатила власним заробітком.
Пам’ять цілком так і не відновилася. Приходили окремі шматочки: мати нахиляє до себе каструлю, розливаючи суп; у майстерні пахне клеєм і лаком; Степан спить на лівому боці, закинувши руку їй на обличчя. Згадалося, як уперше почула збіглий унісон і защеміло в очах.
Але чотирнадцяте листопада не повернулося. Двадцять четверте теж.
Лікар в обласному центрі пояснив грубувато й прямо: не все втрачене чекає в пам’яті, як річ у зачиненій шухляді. Частина того, що сталося після травми, могла не зберегтися зовсім.
— Значить, я не дізнаюся, що відчувала на тій дорозі?
Він сказав, що повернення саме цих переживань чекати не варто, і додав: у її випадку це можна вважати подарунком. Анна знала події з матеріалів справи, але прожити їх заново через спогад їй не судилося.
Марина з’явилася у квітні. Анна копала грядку під редиску позиченою в сусіда лопатою. Почувши машину, що зупинилася, озирнулася.
За хвірткою стояла сестра. Дуже постаріла, змарніла, з палицею. Замість знайомого стьобаного жакета — старе сіре пальто. Між ними знову був синій профнастил, той самий, який колись поставила Марина.
— Відчини.
Анна встромила лопату в землю, підійшла, але клямки не торкнулася.
— Я й так чую. Говори.
Марина всміхнулася:
— От, значить, як тепер.
Помовчавши, додала, що не збирається принижуватися, просити пробачення чи падати в ноги.
— Я цього не чекаю.
— Тільки одне сказати хочу. Убивати тебе я не хотіла. Про дорогу нічого не знала. Він сказав, що ти поїхала. Про решту я на допиті почула, разом з усіма. Потім у коридорі сиділа, підвестися не могла.
Анна дивилася їй в обличчя й із подивом розуміла, що вірить цим словам. Довіра до одного зізнання, однак, не скасовувала решти запитань.
Вона не була зобов’язана вважати брехнею кожне слово Марини тільки тому, що сестра вже обдурила її. Але й вірити всьому відразу лише тому, що повірила одному поясненню, більше не могла. Ці дві речі важко втримувалися поруч: перед нею стояла близька людина, чию колишню близькість вона майже не пам’ятала, і людина, чиї вчинки були підтверджені документами. Анна не знала, якою сестрою сама була до травми. Те, що сталося після підроблення, уже не залежало від її пам’яті. Поступитися власному сумніву в усьому означало б знову віддати Марині право пояснювати за неї всю історію.
— А дім?
— З домом — я. Усе вигадала я. Твій паспорт у шкатулці лежав, ти до нього давно не торкалася. Взяла його, пішла й підписала. І до суду сама звернулася. Сергій тільки возив.
— Чому?
Марина довго не відповідала. Потім сказала, що сестра все одно не зрозуміє. Анна запропонувала спробувати пояснити.
— Дев’ять років! Я дев’ять років її мила, до туалету на руках носила! А ти на вихідні з апельсинами приїздила. Тобі вона в очі дивилася, мені в спину. Від мене тільки й чути було: «Марино, не грюкай». А про тебе — яка наша Аня музична.
Палиця вдарила по асфальту.
— Мені цей дім належав. По справедливості мені.
Анна поклала руки на верх хвіртки.
— Можливо, тобі справді було важче. Я не пам’ятаю тих днів. Припускаю, що могла бути поганою сестрою, поганою дочкою. Не можу зараз судити про те, чого не пам’ятаю.
Марина швидко попросила впустити її.
— Ні.
— Сама ж кажеш, що, може, я маю рацію!
— Я кажу, що тобі могло бути боляче. Але за свій біль ти розпорядилася моїм життям. Півтора року в мене відібрано, Марино. Самою образою це не виправдати. Попросила б дім, сказала б, що вистраждала його, — може, я й погодилася б. Ти замість розмови взяла чужий паспорт.
Сестра почала було говорити, що не думала про такі наслідки. Анна зупинила її:
— Заяву про зникнення ти подала через дванадцять днів.
Марина замовкла.
— Я весь час рахую їх. Не частку дому, не підпис. Дванадцять днів. От через них я перейти не можу.
Анна відступила від хвіртки.
— Злитися без кінця в мене сил немає. Захворієш, подзвониш — приїду, куплю ліки. Але жити так, ніби між нами нічого не було, не стану. У двір тебе не пущу. За стіл зі мною ти не сядеш.
— І це ти називаєш прощенням? — з ненавистю спитала Марина.
— На інше мене немає.
Анна пішла до грядки, але на середині двору озирнулася:
— Ноти ти все-таки лишила.
— Лишила.
— Чому не спалила?
Марина подивилася через огорожу.
— Не знаю. Не змогла.
Вона ще трохи постояла й попрямувала до машини. Анна копала до вечора. Руки тремтіли; кілька разів лопата пішла повз борозну. Слова вже були сказані, межу поставлено, але тіло ще довго не могло вийти з цієї розмови…
