Зима без чужого обману не стала легкою. Найпростіший котел коштував сорок п’ять тисяч, і окремо потрібен був монтаж. Радіатори з трубами — ще тридцять. Плита з необхідним актом — дванадцять. За перекладання печі просили двадцять. Навіть без непередбаченого виходило понад сто тисяч.
В Анни було дев’ять тисяч чотириста. Півтори з них вона була винна Галині Степанівні. Стягнені судові витрати поки існували на папері: рішення й отримані гроші виявилися різними речами. У Савчуків офіційного майна майже не лишалося, гараж був записаний на Сергієвого брата.
Анна вміла рахувати відстані між селищами й гроші на автобус, а тепер училася дивитися на дім як на низку необхідних витрат. Не можна було обійтися лише котлом, якщо порвані труби. Не можна було вважати кухню готовою за одним місцем, де раніше стояла плита. Кожна сума стосувалася простої речі, без якої інші покупки не розв’язували завдання. Після суду їй більше не треба було доводити, що дім належить їй. Зате щоранку лишалося інше запитання: як зробити його придатним для життя за ті гроші, які вона справді зможе заробити.
Олена запропонувала продати дім.
— Приблизно мільйон двісті за нього можна отримати. Однокімнатна там, де живе Галина Степанівна, коштує сімсот тисяч. Лишиться на життя, на зуби, на зимовий одяг. Анно, вам уже п’ятдесят шість. Немає ні чоловіка, ні дітей, ні вільних грошей. Усе це самій відновити дуже важко.
Вона говорила про розрахунки, і розрахунки були розумними. Анна думала три дні.
У пропонованій однокімнатній усе зводилося до зрозумілого обміну: продати дороге, купити посильне, зберегти різницю. Олена не відбирала в неї дім і не розпоряджалася за неї. Саме це відрізняло теперішню розмову від колишніх: рішення лишалося за Анною, навіть якщо вона вибере важкий шлях. Вона могла прийняти пораду, могла відмовитися, і для відмови більше не треба було нічийого дозволу. Тому ці три дні були не продовженням боротьби із сестрою. Анна намагалася зрозуміти, чого хоче сама, коли за неї вже не говорять ні чужий паспорт, ні судове рішення. Продаж міг одразу розв’язати те, з чим заробітку від кількох настроювань не вистачало впоратися місяцями. Однак, зателефонувавши адвокатці, вона відмовилася.
— Я не заради суми його повертала. Мені треба було, щоб дім знову став моїм. Якщо тепер обміняю на гроші, для мене вийде, що все було через гроші. Тоді чим моя суперечка відрізнялася від Марининої, крім способу забрати?
Олена зітхнула. Сперечатися з тим, якого значення Анна надавала домові, було марно.
— Значить, шукатимемо роботу.
Зиму Анна провела в Євгенії Михайлівни. До себе щодня ходила пішки через міст і топила єдину вцілілу піч у літній половині. Дім не можна було полагодити одним зусиллям, але можна було хоча б не лишати його зовсім без тепла.
Оголошення про настроювання вона написала від руки: ремонт фортепіано, двадцять п’ять років досвіду, виїзд по районах. Зробила сорок копій і розвезла по школах, дитячих садках і Будинках культури двох областей. У перший місяць отримала три замовлення, у другий — сім. До весни роботи стало на три тижні вперед.
І тоді виявилося, що Анна бере надто мало. Півтори тисячі за те, за що майстер з обласного центру просив чотири. Вона вміла визначити розладнану струну, але погано уявляла, скільки тепер коштує її власна праця. Колишнє відчуття грошей лишилося там само, де й більша частина біографії.
Оксана приїхала до міста на нараду і, дізнавшись ціну, розсердилася:
— Ти навіщо себе так оцінюєш? Три тисячі як мінімум. Із дорогою — три з половиною. І проїзд бери наперед, інакше знову зі своєї кишені всіх оплачуватимеш. Настроювачів на область четверо, троє сидять у центрі. Хто з них поїде в село за тисячу?
Анна підняла вартість. Половина замовників зникла, але за місяць повернулася. До липня вдалося накопичити на котел. Це були вже не гроші за сміттєві газети й не допомога з чужої кишені: дім починав відновлюватися її працею.
У серпні приватна гімназія в обласному центрі запросила її зайнятися кабінетним роялем. Старий інструмент привіз хтось зі спонсорів, і другий рік він стояв розладнаний. За роботу запропонували дванадцять тисяч. Чотири звичайні замовлення відразу. За її домашніми підрахунками — приблизно півтора радіатора.
Анна поїхала й не впоралася.
Рояль вимагав іншого доступу до механіки. Треба було інакше нахилятися через корпус, інакше тримати ключ, інакше слухати звук, що йшов угору від горизонтальної деки. Знайома професія раптом перестала цілком підкорятися рукам. Те, на що вона розраховувала без слів, тут не спрацьовувало.
Біля піаніно знайомий рух зазвичай знаходився раніше за пояснення. Вона брала ключ і вже знала тілом, як розташуватися біля інструмента. Тут доводилося стежити за тим, чому раніше довіряла, і це забирало увагу від звуку. Сильніше натиснути було не можна просто тому, що не виходить; поквапитися теж не допомагало. Анна чула, яким має стати унісон, але між цим слухом і рукою лишалася відстань. Той самий дар, який колись вивів її з безіменності, тепер показав межу. Самого бажання працювати чесно виявилося замало, щоб цю межу перейти.
Ключ зривався. Двічі вона взялася не за той кілок, збила унісон у цілій октаві. О четвертій уже майже не розрізняла, що виправляє: слух утомився, як утомлюється око від суцільного рядка. Останні пів години вона повертала ключ майже навмання. Краще не ставало.
О п’ятій прийшла завуч, притискаючи під пахвою три папки. Сіла, взяла акорд і скривилася.
— Раніше було краще.
Анна не стала вдавати, що чує інше.
— Так. Я погіршила настройку.
У тиші, що настала, можна було послатися на занедбаний інструмент, стан кілків, надто короткий строк. І це не обов’язково було б брехнею. Але жодне таке пояснення не скасовувало того, що саме вона погодилася, взялася й не змогла.
— Я думала, що впораюся з роялем, — сказала Анна. — Виявилося, зараз не вмію. Плати за роботу не візьму. Дам телефон майстра звідси, він зможе зробити за тиждень. Якщо з’ясується, що я щось зіпсувала, оплачу виправлення.
Завуч подивилася на неї.
— Ви ж і за дорогу самі платили? З іншого міста приїхали?
— Так.
— Хоча б проїзд візьміть.
— За проїзд візьму, — погодилася Анна. — На дорогу я все-таки заробила.
Плату за невдале настроювання вона брати відмовилася.
Увечері в автобусі їй було важче, ніж після читання договору. Тоді її обдурили інші. Зараз підвели власні руки — єдине, чому вона весь цей час вірила. Якщо й робота може не вийти, на що спиратися далі?
Повернувшись у темряві, вона пішла просто до свого дому, а не до Євгенії Михайлівни. Сіла на підлогу між коробками з нотами й просиділа до ночі. Потім підвелася, дістала картатий зошит, вирвала аркуш.
Угорі написала: «Що мені треба дізнатися про рояль». Нижче з’явилися механіка, регулювання, демпфери, положення ключа, робота з декою. Останнім — у кого спитати. Невміння лишалося на місці, але тепер його можна було розбирати по пунктах, а не приймати за вирок усій своїй роботі…
