Кримінальний розгляд тривав довше. Марину визнали винною у великому шахрайстві й призначили три роки умовно, зважаючи на вік, стан здоров’я, відсутність попередніх судимостей і відшкодування. Розплачуватися довелося майном: стягнення звернули на її частку в квартирі в обласному місті. Вони із Сергієм перебралися в гараж, надбудувавши другий поверх.
Сергій відповідав за співучасть у шахрайстві й за залишення в небезпеці. Про другу статтю Анна раніше навіть не чула. Олена пояснювала її на морозному ґанку, ховаючи подих у шарф:
— Не встановлено ні вбивства, ні замаху, ні умисного завдання травми. Він вас не бив. Але залишив уночі під крижаним дощем на безлюдній дорозі, створив небезпечне становище, поїхав і нікому не повідомив. За це теж відповідають.
Сергій отримав рік позбавлення волі — реальний строк.
— Знаю, про що ви зараз думаєте, — сказала Олена. — Що одного року замало за втрачені вами півтора.
Через дорогу біля зупинки хтось зчищав ожеледь із розкладу. Анна дивилася туди.
— Я про інше. Він двадцять хвилин чекав за поворотом. Дивився в дзеркало. Чекав, поки я попрошу.
Вона поправила шапку.
— Для мене тепер є ось це знання. Не лише його строк. Я більше не повинна вигадувати, чому все сталося.
Уперше після повернення Анна увійшла до материного дому двадцятого грудня. Навіть із передачею ключів довелося звертатися до виконавців судового рішення. Добровільно ключі не віддавали: то загубили, то лишили в іншому місті, то взагалі не брали. Зрештою слюсар висвердлив замок, і при двох понятих Анна переступила поріг.
У сінях вона зупинилася. Чекала, що зараз станеться впізнавання, якого не було ні від паспорта, ні від родинних розповідей. Євгенія Михайлівна, що приїхала з нею, Олена і навіть судовий виконавець теж ніби чогось чекали. Але стіни лишалися стінами. Дім, за який було витрачено стільки сил, не повернув їй жодного спогаду.
Пахло мишами й сирістю. Сергій не збрехав про дах — його справді перекрили. Три вікна з п’яти замінили пластиковими, поставили новий паркан. Зате всередині майже нічого не лишилося. Зникли фіранки, меблі, посуд. Із патронів викрутили навіть лампочки.
На кухні забрали плиту разом зі шлангом, трубу заткнули ганчіркою. У ванній не було умивальника. Материну піч із лежанкою розібрали наполовину: почали виламувати цеглу й кинули.
Найтяжчою втратою виявилася опалювальна система. Котел зняли й продали, воду не злили. Мороз розірвав три радіатори, розійшлися дві труби. На промерзлих стінах лишилися іржаві патьоки. Дім повернувся Анні за документами, але жити в ньому від цього тепліше не стало.
Вона пройшла кімнати одну за одною. У дальній, з вікном на річку, стояли дві коробки. Ноти, які нібито згоріли.
Анна сіла просто на холодну підлогу й почала діставати тонкі збірники в м’яких обкладинках, зошити, скріплені степлером аркуші. На полях тіснилися олівцеві стрілки, цифри, хрестики. Її почерк був усюди. Тільки написаного вона не пам’ятала.
Тут треба стежити за ліктем. Тут — не поспішати. В іншому місці стояло нагадування дихати. А далі: «Катя, двадцять повторів. Суперечки потім».
— Яка Катя? — спитала вона.
— Учениця, — відповіла Євгенія Михайлівна. — Ти у двотисячних приватні уроки давала. Не дуже вдало, між іншим. Сердилася на дітей. Хотіла, щоб людина відповідала тобі так само точно, як інструмент, а вона не завжди вміє.
Анна засміялася. Сміх вийшов короткий і нерівний, зате свій. Уперше після втрати пам’яті вона сміялася по-справжньому, дізнавшись про себе щось, що не мало стосунку до лікарні, підроблення чи суду. Виявляється, вона була нетерплячою вчителькою. Лишала сердиті помітки й вимагала від Каті повторювати важке місце. Ця жива, не надто зручна подробиця виявилася ближчою за урочисті розповіді про хорошу настроювачку…
