Утретє Анна зустріла Раду в червні, уже у своєму рідному місті. Йшла з ринку й помітила біля входу розкладені на цераті покривала й хустки.
— А, ось ти, — сказала циганка.
Анна зупинилася.
— Пам’ятаєте мене?
— Бачу тебе. Ти інакше ходиш.
— Як інакше?
— Наче в тебе тепер є своє місце. А раніше кожним кроком ніби вибачалася, що зайняла чуже. Покажи руку.
Рада повернула долоню, подивилася на вказівний палець і хмикнула:
— Мозоль знову міцний. Товщий став.
— Я працюю.
— Знаю. І в мене до тебе робота. Тільки доброю з мене не роби: заплачу, скільки треба.
Її дев’ятирічна онука вчилася музики. Для неї купили в людей старе піаніно за п’ятнадцять тисяч, але воно гуло так, що слухати було важко.
— Розладнане, — пояснила Анна.
— От і виправ. Задарма не прошу.
У суботу Анна прийшла до них за залізницю, на виселки. Дивитися зібралися чоловік вісім; двоє чоловіків сіли осторонь і мовчки спостерігали, не втручаючись. Піаніно ховалося під покривалом із бахромою. Інструмент сімдесятих років, побитий, із тріщиною на передній стінці.
Анна зняла покривало, склала й поклала на стілець. Підняла кришку. На рамі ліворуч, між кілками, зберігся олівцевий запис.
Ініціали були чужі: «НД». Поруч — тисяча дев’ятсот вісімдесят третій рік. Вона затримала погляд так надовго, що Рада спитала, що сталося.
— Тут мій учитель працював. Понад сорок років тому.
Літери лежали на чавуні так само спокійно, як її власні в шкільному інструменті. Їх ніхто не залишав спеціально для неї. Майстер просто зробив звичну позначку й пішов, а через десятиліття вона зустріла його роботу в чужому домі. Тепер Анна знала і людину, і походження камертона у своїй кишені.
Настроювання тривало чотири години. Онука Ради, Софія, весь цей час сиділа навпочіпки у дверях і дивилася. Коли Анна запропонувала спробувати, дівчинка сіла й почала гаму. Помилка знову припала на те саме місце — так, як у шкільному будинку, біля якого Анна колись не могла наважитися перейти вулицю.
— Тут спробуй четвертий палець, — підказала вона. — Не третій. Інакше щоразу затримуватимешся на цьому місці.
Софія повторила, і вийшло. Рада стояла у дверях, схрестивши руки, аж поки не настав час розраховуватися.
— Скільки?
— Три тисячі. Якщо з далеким виїздом, то три з половиною. Ви поруч, тому три.
Циганка відлічила гроші й притиснула їх зверху до Анниної руки своєю долонею.
— Тримай. І пам’ятай, що я тобі тоді казала.
— Пам’ятаю.
— Думаєш, тільки про вмілі руки? Що ще було?
Анна подумала.
— Що я не завжди була жебрачкою. Що мене до цього довели.
— Оце й не дозволяй більше. Дім віддати можна, в ньому дерево та стіни. А своє вміння, свої руки — нікому не віддавай.
Рада відпустила її й покликала пити чай. Сперечатися, оголосила вона, у них не заведено.
У вересні піаніно з’явилося і в самої Анни. Материне давно зникло, куди — вона так і не дізналася. Це купила за вісім тисяч у сусідньому місті. Старе, важке, ліворуч облізле, зате дека ціла. Для майстра це було важливіше за зовнішній блиск.
Вантажники поставили його в кімнаті з вікном на річку, біля стіни, де раніше стояли коробки з нотами. Анна розрахувалася, зачинила за ними хвіртку й повернулася до інструмента. Сіла. За склом темніла вода, на тому березі мокли городи. День добігав кінця.
Вона підняла верхню кришку, вийняла воронований заводський камертон із літерами «НД» і числом чотирнадцять. Ударила об коліно, приклала основою до дерев’яної рами. Чистий довгий тон розійшовся кімнатою.
Потім Анна взяла олівець. На сірій шорсткій ділянці чавуну, ліворуч між рядами кілків, з’явилися «АК» і сьогоднішня дата.
Цю позначку не вимагали ні адвокатка, ні суд. Нею не треба було спростовувати чужий підпис чи шукати зникле життя. Колись інший майстер відкриє кришку й побачить звичайний робочий запис: тут уже були чиїсь руки, тут займалися інструментом.
А в людини, яка його залишила, тепер було ім’я.
