Життя без прикрасВона завела з ним жваву розмову, розпитуючи про машину, про маршрут майбутньої поїздки до банкетної зали, відволікаючи його увагу достатньо довго, щоб Вікторія, скориставшись моментом, могла обшукати бардачок автомобіля. Там, серед дорожніх карт і серветок, вона виявила запасний комплект ключів від машини Максима. Очевидно, водій зберігав їх про всяк випадок. Тремтячими пальцями вона вставила ключ у замок багажника, і кришка з клацанням піднялася, відкриваючи погляду саме те, про що попереджала таємнича незнайомка на перехресті.
Невелика потерта валіза лежала під пледом, акуратно покладена в кут багажного відділення. Вікторія відкинула плед і, відчуваючи, як руки тремтять так, що вона ледве дає собі раду з блискавкою, розстебнула валізу. Усередині виявився жіночий одяг, явно призначений для вагітної: вільні сукні й розтягнуті на животі штани, кілька сорочечок і чепчиків для новонародженого. Поруч лежала маленька пелюшка з вишитими незабудками; усе було акуратно загорнуте в целофан.
Зверху лежав конверт із грошима. Там була доволі значна сума, судячи з товщини пачки купюр, і записка, знову написана тим самим почерком. «Дашо, тут на перший час. Тут набагато більше, ніж зазвичай, бо скоро все зміниться. Після весілля я оформлю розлучення з цією дурепою впродовж пів року, щоб не викликати підозр у її батька. А гроші від продажу частки в бізнесі дозволять нам із тобою й із сином зажити нормально, без огляду на чужі гроші. Потерпи, кохана, залишилося зовсім трохи».
Вікторія читала ці рядки, і кожне слово впивалося в неї, залишаючи незагойні рани. Дурепа. Саме так він називав її в листі до коханки, тієї самої жінки, заради якої готував такий цинічний, такий розважливий план: одружитися, вичекати кілька місяців для пристойності, а потім розлучитися, забравши із собою значну частину батькового бізнесу, щоб забезпечити безбідне життя собі, коханці та їхній спільній дитині. Вона згадала всі ті місяці, коли щиро вірила в його любов.
Згадала безсонні ночі, проведені за складанням списків гостей і вибором кольорової гами для банкету. Згадала, як пишалася перед подругами таким уважним, турботливим нареченим. І ось тепер уся ця гарна картина розсипалася на очах, оголюючи під собою огидний розрахунок, цинічну аферу, у якій їй була відведена роль наївної жертви. Ці гроші мали забезпечити щастя зовсім іншої сім’ї.
«Боже мій!» — прошепотіла Ірина, повернувшись і зазирнувши через плече подруги у відкриту валізу. «Віко, це ж жахливо». «Це ще не все», — глухо промовила Вікторія, дістаючи з дна валізи теку з документами. Усередині виявилися роздруківки листування, виведені на папір, — вочевидь, для того, щоб не залишати цифрових слідів у телефоні.
Вона перегорнула кілька сторінок, і з кожним рядком перед нею розкривався масштаб зради, спланованої не однією людиною, а щонайменше двома. Вікторія тремтячими пальцями перебирала сторінки роздрукованого листування, і з кожним новим рядком земля ніби йшла в неї з-під ніг усе глибше й глибше. Це було листування не між Максимом і Дарією, а між Максимом і його матір’ю Світланою Іванівною, тією самою жінкою, яка лише годину тому холодно обійняла Вікторію біля входу до палацу одружень із фальшивою усмішкою на вустах.
«Синочку, — писала мати, — головне не сполохай раніше часу. Як розпишетеся, одразу заводь розмову з тестем про частку в бізнесі. Скажи, що хочеш вкласти свої кошти для розвитку. Нехай переоформить частину на твоє ім’я, а там уже й до розлучення недалеко, аби тільки Дарія дитину доносила спокійно, не нервувала».
Максим відповідав коротко, по-діловому, ніби йшлося не про живих людей, не про долі, а про звичайну комерційну угоду. «Усе під контролем, мамо. Тесть уже натякав щодо партнерства. Щойно розпишемося, одразу почну процес переоформлення. Головне, щоб Віка нічого не запідозрила раніше часу, а то весь план коту під хвіст піде».
Читаючи ці рядки, Вікторія відчула, як до горла підкочується нова хвиля нудоти, ще пекучіша, ніж раніше. Отже, не лише Максим, а й його мати, жінка, до якої вона щиро намагалася знайти підхід усі ці місяці, приносила їй квіти й маленькі подарунки на кожне свято, теж була частиною цього гидкого плану, спрямованого на те, щоб обібрати її сім’ю, використовуючи її саму як інструмент для досягнення мети. «Віко, нам треба повертатися, — прошепотіла Ірина, перелякано озираючись навсібіч. — Макс скоро закінчить фотографуватися, якщо він побачить нас тут».
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.