Із кухні долинув гучний ляск дверцят холодильника.
— Знову курка? — Максим зазирнув у каструлю й скривився. — Чому в холодильнику ніколи немає сібаса, авокадо чи нормальної мармурової яловичини? Мені для розумової роботи потрібне відповідне харчування.
Олеся сперлася на стільницю й спокійно подивилася на нього.
— Усе це продається в найближчому магазині. Тільки цього місяця ти не дав на продукти ані копійки. Я купую їжу за свої гроші. Хочеш рибу — принеси її додому.
Обличчя Максима налилося фарбою.
— Я займаюся речами, які тобі важко зрозуміти. Формую інвестиційні стратегії, вирішую питання іншого масштабу, а ти знову зводиш розмову до дрібних витрат. Мама давно помітила: твоя звичка рахувати кожну копійку не дає мені розвиватися.
Він пішов до кімнати й увімкнув телевізор так голосно, ніби збирався заглушити ним факти. Барс обережно вибрався зі схованки, понюхав корм і звів на господиню докірливий погляд. Вочевидь, список бажаних продуктів вразив і його. Олеся досипала гранули в миску, але усмішка швидко зникла з її обличчя.
Пояснення чоловіка звучали дедалі менш переконливо. Спочатку він перестав оплачувати інтернет, потім не вніс свою частку комунальних платежів. Нещодавно Олеся помітила, що Максим більше не їздить машиною й дістається на роботу пішки, хоча раніше вважав таку економію негідною себе. Він розповідав про урізану премію, однак плутався в подробицях і сердився при будь-якому уточненні. Гроші явно кудись ішли, а разом із ними зростали роздратування й пиха.
Наступного ранку Олеся приїхала до ательє раніше, ніж звичайно. У примірочній на неї вже чекала Марина. Новий смарагдовий костюм м’яко повторював лінії фігури, штани візуально подовжували ноги, а комір лежав саме так, як задумала майстриня.
Марина покрутилася перед дзеркалом і вдоволено розсміялася, але за мить посерйознішала.
— Олеся, мені доведеться поговорити з тобою про твою свекруху. Далі терпіти її витівки я не можу…
