Чоловік залишив Оксану з новонародженим без дому, але в пологовому їй зателефонували щодо заповіту

Суддя перевела погляд на Олену Романівну. Та спокійно кивнула зі свого місця третьої особи, і секретарка увімкнула настінний екран.

Геннадій Петрович сидів за нотаріальним столом. Високий, худий старий із білим волоссям і великими важкими руками робітничої людини. Після інсульту ліва половина обличчя ледь помітно опустилася, проте погляд залишався чіпким і ясним. Слова він трохи розтягував, вимовляючи повільно й виразно.

— Я, Зайцев Геннадій Петрович, складаю цей заповіт при здоровому глузді й твердій пам’яті. Учорашній висновок психіатра це підтверджує. Я знаю: син оскаржуватиме моє рішення, скаже, що я вижив з розуму. Тому й прошу всіх, хто побачить цей запис, почути мене. Оксані Сергіївні Савчук я залишаю сорок відсотків фабрики не з примхи. Це борг. Двадцять чотири роки тому її мати на моє прохання взяла на себе провину мого сина. Я заплатив за це грішми, а вона розплатилася роками свого життя. Повернути їй ці роки я не можу. Але можу віддати дочці те, що їй винен. Мій син знає, про що я кажу. Дмитре, якщо ти дивишся цей запис: я тебе люблю. Але годі.

Екран потемнів. У тиші зали було чути чийсь важкий видих із задніх рядів. Не повертаючись, Оксана краєм ока бачила Дмитра: він застиг, вчепившись у стіл. Від усмішки не лишилося й сліду.

— Просимо долучити додаткові докази й допитати свідка Бондаря Віктора Павловича, — підвівся Гончар.

Кравченко схопився:

— Заперечую! Це не стосується спору про дієздатність спадкодавця.

— Натомість стосується прийнятого для спільного розгляду зустрічного позову про негідного спадкоємця, — спокійно відповів Гончар. — І питання про тиск на спадкодавця. Якщо позивач посилається на тиск, судові необхідно з’ясувати, хто його чинив і навіщо.

Суддя помовчала, обмірковуючи доводи.

— Задовольняється. Запросіть свідка.

Віктор увійшов блідий, у пом’ятому костюмі, але гладко виголений. Підписавши попередження про відповідальність за неправдиві свідчення, він зайняв місце за трибуною. У бік Дмитра не подивився жодного разу.

Біля трибуни Віктор говорив із паузами, часом збивався, але головного не приховував. Рік тому його покликали на фабрику й запропонували зарплату вдвічі вищу, ніж звичайна для такої роботи. Потім Дмитро пояснив, що Оксана має відмовитися від спадщини: частка їй нібито не належить, а треба лише трохи її підштовхнути. Віктор розповів і про повідомлення, яке директор продиктував йому для дружини, і про «Лісову лінію», записану на Світлану Андріївну. Розповів, що підписував договори, не читаючи: Дмитро називав їх внутрішніми формальностями й наказував ставити підпис.

— Хто визначив ціну обладнання, проданого «Лісовій лінії»? — запитала Шульга.

— Дмитро Геннадійович. Цифри давав він, я оформлював документи.

— Хто насправді керує цією компанією?

— Дмитро Геннадійович. Дубровський — його водій. В офісі фірми він жодного разу не був. У неї взагалі немає офісу.

Кравченко ловив свідка на датах, прискіпувався до висловів, особливо до слова «продиктував». У подробицях Віктор плутався, але від головного не відступив.

Потім Гончар попросив долучити запис із кабінету Лісовського та копію повідомлення про реєстрацію заяви про шахрайство. Суддя прийняла обидва докази. Кравченко зажадав часу на підготовку позиції й знову наполіг на посмертній експертизі. Суд задовольнив клопотання про експертизу та відклав засідання.

— Заперечень немає, — сказала Оксана, коли запитали її думку. — Ми впевнені в результаті.

У порожньому гулкому коридорі Дмитро розмовляв телефоном біля вікна. Він понизив голос, але слова все одно було чути:

— Ні, Юрію Микитовичу, ні, ви не так зрозуміли. Це сімейний спір, внутрішній. На угоду він не вплине… Зачекайте, дайте пояснити. У якому сенсі призупиняєте? Ми ж підписали протокол намірів! Юрію Микитовичу…

Він опустив телефон, кілька секунд дивився на екран, а потім побачив Оксану. Вона застібала пальто за три кроки від нього.

— Покупцеві стало відомо про суд, — промовила вона без запитальної інтонації.

— Задоволені? — запитав Дмитро тихо й рівно, але вилиці в нього напружилися. — Три роки я готував цю угоду. Ви її знищили.

— Я рахувала, Дмитре Геннадійовичу. Знищувати почали ви, коли стали виводити майно фабрики, де сорок відсотків вам не належать. Жоден холдинг не купить виробництво, щодо якого триває кримінальна перевірка. Вам це відомо краще за мене.