Ранок після її заяви про розлучення був тихим і напруженим. Максим прокинувся пізно, з хворою головою й невиразними спогадами про вчорашній скандал.
Він зайшов на кухню, де Оксана вже пила каву, і сів навпроти. Вигляд у нього був жалюгідний: пом’яте обличчя, згаслі очі. «Оксан, я вчора… Я не те сказав. Я погарячкував. Пробач».
«Я подаю на розлучення, Максе», — повторила вона спокійно, не відриваючи погляду від своєї чашки.
«Це не обговорюється».
«Але чому? Через учорашнє? Я ж вибачився».
«Не через учорашнє. Через останні два роки. Через твою матір. Через твою брехню. Через те, що ти перетворився на тінь своєї матері й забув, що в тебе є дружина». Він мовчав, розуміючи, що простими вибаченнями тут не відбудеться.
«А як же… борг?» — спитав він тихо.
«Договір. Договір залишається чинним. Після розлучення ви з матір’ю будете винні мені майже два мільйони. Я подам позов про стягнення боргу». Він зблід.
«Але в нас немає таких грошей».
«Це вже не мої проблеми. Треба було думати раніше, коли ви складали свій кошторис».
У цей момент задзвонив його телефон.
На екрані висвітилося «Мама». Він подивився на Оксану, ніби шукаючи дозволу, вона знизала плечима.
«Твоя мама. Тобі й відповідати». Він узяв слухавку.
«Так, мам. Ні, я вдома. Так, вона тут». Він слухав кілька хвилин, і його обличчя ставало дедалі похмурішим.
«Мам, зачекай. Не треба. Я сам розберуся».
Він схопився. «Ти де? Уже під’їжджаєш? Навіщо?» Він кинув слухавку на стіл.
«Вона їде сюди. Сказала, що мусить поговорити з тобою».
«Мені нема про що з нею говорити».
«Оксан, будь ласка».
У його голосі зазвучали благальні нотки. «Давай не будемо загострювати. Вислухай її. Може, вона щось путнє скаже». За двадцять хвилин Валентина Іванівна вже була в них. Вона зайшла до квартири як господиня, навіть не привітавшись з Оксаною, пройшла на кухню…
