Макса ще не було. Вона пройшла на кухню, сіла за стіл. Тепер усе стало на свої місця.
Валентина Іванівна була не просто маніпуляторкою. Вона була хижачкою, яка все життя заздрила чужому щастю й намагалася його зруйнувати. Спочатку щастя сестри.
Тепер — щастя Оксани. І Макс був її головною зброєю. Слухняний, навіюваний, він був ідеальним інструментом для її інтриг.
Грюкнули вхідні двері. Увійшов Макс. П’яний.
Він ледве тримався на ногах. «Де ти була?» — пробурмотів він.
«Неважливо».
«А мені важливо. Я чоловік. Я маю знати».
Він ступив до неї. Від нього тхнуло перегаром. «Знову працювала? Знову свої гроші рахувала?»
«Так, Максе, рахувала. І нарахувала, що з мене досить».
«Що?»
«Я подаю на розлучення». Він завмер, намагаючись сфокусувати на ній погляд.
«Ти… ти жартуєш?»
«Ні. Я втомилася бути твоєю мамою, твоїм гаманцем і твоєю боксерською грушею. Я хочу жити». Він раптом розсміявся.
Він розсміявся голосно й неприємно.
«Жити? Без мене? Та кому ти потрібна? Стара, нікому не цікава. Ти без мене пропадеш».
«Це ми ще подивимося, хто пропаде. А тепер іди спати. Розмову закінчено», — відповіла Оксана.
Вона встала й пішла до спальні. Він щось кричав їй услід, якісь образи, погрози, але вона вже не слухала. Вона зачинила двері, замкнула їх на ключ.
Сіла на ліжко. Руки тремтіли, але на душі було дивне спокійне відчуття. Рішення було ухвалене.
Нарешті. Це була не просто сварка. Це була декларація незалежності.
Вона знала, що Максим і його мати так просто не залишать її в спокої. Але тепер Оксана розуміла їхні наміри й була готова захищати своє рішення.
Вона знала і їхні слабкі місця…
