— Це свобода, — відповіла Марта.
Надвечір вони спустилися в долину. Марта більше не ховалася за його спиною. Вона їхала поруч, із рушницею за плечем, і дивилася вперед відкритим обличчям. Володіння Руденка лежали серед промерзлих полів: високий білений дім, господарські будівлі, загони, самотня комора із сіном, поставлена осторонь.
Коней вони залишили в деревах. Робітники сиділи в домі, галасували й грілися. Остап і Марта пройшли до комори, ступаючи по снігу майже безшумно. Усередині пахло сухим сіном, зерном і пилом. Тюки підіймалися до балок, бочки стояли вздовж стін.
Марта дістала маленький ліхтар. Сірник спалахнув у її пальцях, і полум’я відбилося в двох різних очах. Остап накрив її руку своєю.
— Після цього колишньої дороги не залишиться.
Вона подивилася на нього спокійно.
— Її й не було.
Ліхтар перекинувся в сіно. Спершу вогонь здавався слабким, майже несміливим, потім раптом побіг сухими стеблами, розростаючись із жадібним тріском. Вони повернулися до лісу раніше, ніж над дахом піднявся густий дим.
Коли в господарстві помітили пожежу, комора вже палала. Робітники кричали, тягали відра, металися без пуття. Гнат вибіг із дому в накинутому пальті й завмер перед вогнем. Навіть здалеку було видно, як спотворилося його обличчя. Вогонь освітлював його знизу, перетворюючи звичну самовпевненість на голу лють. Потім він різко повернувся до узлісся, ніби відчув погляд Марти.
— Він зрозумів, — прошепотіла вона.
— Так.
— Добре.
Вони пішли в гори під холодними зорями.
Два дні нічого не відбувалося. На третю ніч першим прийшов вогонь. Палаючий смолоскип ударив у дах стайні, коли Остап рубав дрова біля стіни. Він кинувся до колодязя й гукнув Марту. Вона вибігла з відром, уже розуміючи, що почалося. Із темряви полетіли ще смолоскипи. П’ятеро вершників кружляли навколо хатини.
Голос Гната прорізав постріли й тріск полум’я:
— Ти спалила мої запаси? Тепер я спалю все, що прихистило тебе.
Остап вистрілив у бік вершників. Один кінь став дибки, поніс, збивши стрій. Марта встигла залити край даху, поки вогонь не вчепився в сухе дерево. Кулі застукали по колодах. Тріски полетіли всередину.
— У дім! — крикнув Остап.
Вони ввалилися в хатину й заклали засув. Марта сіла біля столу, швидко заряджаючи патрони.
— Ти міг би віддати мене, — сказала вона раптом, не підводячи очей. — Він прийшов по мене.
Остап подивився на неї так різко, що вона все ж зустріла його погляд.
— Я людей не віддаю…
