Нагорі відразу стало тихо. Потім вона спустилася, кутаючись у шаль. Вогонь висвітив її шрам і втомлені очі.
— Мені снилося, що він знову ввійшов до кімнати, — сказала вона. — Тільки уві сні поруч уже нікого не було.
Остап підкинув поліно у вогнище.
— Він не тінь і не прокляття. Звичайна людина з плоті й крові. А такі падають, коли в них влучають.
Марта довго дивилася на нього. Полум’я відбивалося в її різнокольорових очах, і в цьому світлі страх уже не здавався єдиним, що жило всередині неї. Там були втома, злість і обережне бажання повірити, що переслідувач справді може виявитися лише людиною.
— Ти говориш так, ніби воював.
— Воював. У кавалерійському загоні. Там швидко вчишся, що після першого пострілу страх не зникає. Просто його вже ніколи слухати.
Вона повільно кивнула.
— Ти його справді не боїшся?
— Я надто добре знаю людей, які вважають чуже життя своєю річчю.
На четвертий ранок буря відступила. Небо стало крижаним і ясним. Остап обійшов узлісся й знайшов нові сліди. Тепер їх було не три, а п’ять. Коні важкі, ситі, не змучені дорогою. Руденко повертався навіть під час бурану й спостерігав.
— Вони знову були тут, — сказав Остап, увійшовши до хатини.
Марта завмерла з чашкою в руках.
— Скільки?
— П’ятеро.
Вона поставила чашку на стіл так обережно, ніби боялася розчавити її пальцями.
— Він не заспокоїться, поки знову не накине на мене мотузки.
Остап оглянув стіни, двері, вікно, сліди від куль.
— Удень не полізе. Чекатиме темряви.
Марта випросталася.
— Тоді не чекатимемо його.
Він підвів очі.
— Ти пропонуєш ударити першими?
— На краю його землі є комора з кормом, — сказала вона. Голос її був рівний, але всередині нього дзвеніло напруження. Вона не тішилася цією думкою й не всміхалася, ніби передчуваючи чуже лихо. Просто вперше говорила не як утікачка, а як людина, яка обирає, де провести межу. — Там зимові запаси. Якщо вони згорять, Гнат утратить те, чим тримає своє стадо.
Остап уважно вдивлявся в її обличчя.
— Це помста?
