Вона кивнула. Він простягнув їй другу рушницю.
Перший постріл розбив вікно. Холод і дим увірвалися в кімнату разом з уламками дерева. Остап відповів крізь дверний проріз, і надворі хтось скрикнув. Марта метнулася до бічної стіни, прицілилася в тінь біля стайні й вистрілила майже відразу. Ще один крик розірвав ніч.
Гнат загарчав десь за деревами:
— Думаєш, зможеш привласнити те, що належить мені?
Марта стиснула приклад.
— Я ніколи тобі не належала, — сказала вона неголосно, але так, що Остап почув.
Двері застогнали від нового удару. Остап перезарядив.
— Спробують через заднє вікно.
Марта вже рухалася. Вона зайняла місце біля задньої стіни й завмерла. Коли засув почав ворушитися, вона вистрілила крізь дерево без вагань. Надворі щось важко впало в сніг.
Запала коротка тиша. Потім Гнат, уже відступаючи до лісу, вигукнув:
— Це ще не кінець!
Крізь заметіль Остап побачив вершника, що відходив між соснами. Гната було поранено в гордість сильніше, ніж у тіло, і це робило його небезпечнішим.
Остап зачинив пошкоджені двері, укріпив засув чим міг і повернувся до Марти. Вона стояла з рушницею в руках і тремтіла, лише тепер дозволяючи тілу визнати страх. Він обережно опустив ствол донизу.
— Ти трималася міцно.
Сльози прорвалися в неї раптово.
— Він не перестане.
Остап подивився в розбите вікно, за яким шаленів вітер.
— Отже, і ми не будемо.
Буря тримала хатину три дні. Сніг піднявся майже до половини вікон, а ліс зник за білою стіною. Але Остап давно знав: тиша в горах не завжди означає спокій. Іноді вона просто ховає того, хто чекає слушної години.
Після нападу Марта стала ще мовчазнішою. Вона різала овочі так, ніби ножем відтинала думки, підтримувала вогонь, чистила рушниці й розкладала патрони на столі акуратними рядами. На другу ніч Остап прокинувся від її приглушеного плачу на горищі.
— Марто, — покликав він тихо…
