— Шрамів я бачив досить, — відповів він. — І в прокляття не вірю.
Перші дні минули майже без розмов. Марта сама знаходила собі роботу: вишкребла підлогу, впорядкувала полиці, готувала так, ніби багато років тримала дім на своїх плечах, заштопала його подертий кожух дрібними рівними стібками. У її рухах відчувалася звичка до ладу і стриманість людини, яку колись учили триматися прямо за столом, а не виживати в сараї.
Одного разу Остап повернувся від капканів і побачив її біля вікна. На колінах у неї лежала стара Біблія, єдина книга в домі. Вона читала зосереджено, водячи пальцем по рядку не від незнання, а від задумливості.
— Ти вмієш читати? — спитав він.
Марта підвела очі.
— Батько був учителем.
Остап зняв шапку, сів навпроти і після паузи спитав:
— Тоді як ти опинилася поруч із Руденком?
Її пальці зімкнулися на палітурці.
— Мене не питали, чи хочу я.
Більше того вечора він не тиснув на неї запитаннями.
Того тижня сніг пішов густіше. Гори притихли, ніби вкрилися ковдрою і затаїли подих. На шосту ніч Остап вийшов по дрова й завмер біля дровітні. У снігу біля сосен виднілися свіжі сліди. Три коні. Вони обійшли хатину кругом, тримаючись у тіні дерев, і пішли назад у долину.
Остап повернувся всередину так тихо, що Марта все зрозуміла з його обличчя.
— Збери найнеобхідніше, — сказав він. — Про всяк випадок.
Вона зблідла.
— Він знайшов нас.
— Поки що тільки стежку.
Остап зняв рушницю зі стіни. У цю мить надворі тріснула гілка, потім сніг захрумтів під копитами. Із темряви долинув голос:
— Марто!
Вона завмерла. Голос Гната Руденка ковзнув між деревами холодно й зло.
— Виходь. Годі ховатися в цього звіра.
Остап став перед нею.
— Тримайся за моєю спиною.
Удар струснув двері.
— Відчиняй, Вербо! — крикнув Гнат. — Не змушуй нас підпалювати твою барліг.
Марта дихала часто, але не відступила. Остап кинув на неї короткий погляд.
— Стріляти вмієш?
