— Так.
Він подивився на гори, на західне світло, що повільно ковзало вершинами.
— Думав, беру помічницю на зиму, — сказав він. — А привіз собі біду.
Марта тихо засміялася.
— Тоді чому не прогнав?
Остап повернувся до неї.
— Бо за таку біду варто триматися обома руками.
Тепло піднялося їй до горла. Вона ступила ближче.
— Ти ж так і не спитав, чи хочу я стати твоєю дружиною.
Він знітився вперше за весь час.
— Я вирішив, що тобі вистачило цього слова на все життя.
— З неправильною людиною — вистачило, — сказала вона. — З правильною воно звучить інакше.
Остап узяв її руки у свої, грубі й теплі.
— Священника тут немає…
