— Ой, робота, — відмахнулася свекруха. — У мої роки люди на заводах змінами стояли, дітей ростили, вдома все встигали й не скаржилися. А зараз посидять за комп’ютером — уже герої.
— У кожного часу свої навантаження, — відповіла Оксана.
— Та які там навантаження, — втрутилася Наталя, запиваючи закуску ігристим. — Сидиш у теплі, кнопки натискаєш. От у мене покупці цілий день перед очима, ноги надвечір відвалюються. Оце справжня робота.
Оксана промовчала. Сперечатися з Наталею було все одно що сперечатися з вітриною: відображення бачиш, сенсу немає.
— До речі, про роботу, — пожвавішала Галина Павлівна. — Тарасик казав, тобі премію дали. Хорошу. Молодець. Усе в дім, усе в родину. Я завжди кажу: жінці важливо бути корисною.
— Я планувала ці гроші на інші витрати, — почала Оксана, але свекруха вже не слухала.
— От і добре. Нам із Наталочкою якраз взуття зимове оновити треба. А Тарасові гардероб подивитися. Ходить, бідолаха, в одних і тих самих речах. Чоловік творчий, йому зовнішній вигляд важливий.
Оксана подивилася на чоловіка. Він зосереджено різав м’ясо, ніби від правильної форми шматочків залежало його життя.
— Ми з Тарасом самі вирішимо, як розпоряджатися сімейними коштами, — сказала вона.
Галина Павлівна повільно повернулася до неї.
— Сімейними? Цікаво. Яка ж у вас родина, якщо працюєш переважно ти? Тарас — людина тонка, творча. Йому не можна забивати голову побутовою рутиною. Художникові потрібна підтримка. Ти маєш радіти, що можеш дати йому свободу.
Оксана відчула, як пальці стиснулися навколо виделки.
— Тарас дорослий чоловік, а не рідкісна кімнатна рослина. Його не треба постійно оберігати від реального життя.
— Ти зараз мого сина принизила? — голос Галини Павлівни став низьким і небезпечним.
— Я сказала, що він здатен відповідати за себе сам.
— Мамо, Оксана, давайте не будемо, — нарешті озвався Тарас. — Сьогодні ж свято.
— Я і святкую, — різко сказала свекруха. — Просто неприємно, коли за столом сидить людина, яка рахує кожну крихту.
Гаряче принесли в ту мить, коли повітря за столом уже дзвеніло. Наталя із захватом нахилилася над величезним стейком.
— Оце я розумію вечеря. Не те що вдома макарони розігрівати.
Потім вона подивилася на Оксанин салат і всміхнулася:
— Ти справді цим наїлася? Виглядаєш як сирота на чужому святі.
— Я сита.
— Ну й дарма. Життя треба брати, поки дають. Особливо коли платить не ти.
Ця фраза прозвучала легко, з хихотінням, але влучила точно в ціль. Оксана відклала виделку й дістала телефон. Під столом вона написала Ірині, своїй давній подрузі й за сумісництвом юристці:
«Я на ювілеї свекрухи. Здається, сьогодні в мого шлюбу фінальна сцена. Будеш на зв’язку?»
Відповідь прийшла майже відразу:
