«Завжди. Тримайся. Якщо треба — приїду й витягну тебе хоч із ресторану, хоч із сімейного болота».
Оксана вперше за вечір відчула щось схоже на опору. Вона була не сама. У неї була бодай одна свідка здорового глузду в цьому безумстві.
— Офіціанте! — голосно покликала Галина Павлівна. — Повторіть нам ігристе. І коньяк. І десерти принесіть. Різні. Ми хочемо спробувати все.
— Мамо, може, досить? — Тарас підвів очі. — Уже й так…
— На матері економити гріх, — перебила вона його. — Якщо твоя дружина звикла скупитися, ти хоча б не ганьбися.
Оксана дивилася на цю сцену вже майже збоку. Наче сиділа не за столом, а в глядацькій залі й спостерігала погано поставлену виставу, де всі ролі давно розподілені. Свекруха — королева, Наталя — придворна, Тарас — слухняний син. А вона — гаманець, який чомусь іще вміє говорити.
Десерти справді принесли різні: тонкі тістечка, повітряні креми, шоколадні сфери, муси у високих келихах. Галина Павлівна й Наталя почали фотографувати тарілки, викладати їх у мережі, добирати підписи про красиве життя й заслужений відпочинок. Оксана уявила, як спільні знайомі побачать ці знімки й вирішать, що в них чудова родина, де турботливі діти влаштували матері розкішний ювілей.
Ніхто не побачить під столом стиснутих пальців. Ніхто не почує, як у кожному жарті дзвенить приниження.
— Оксаночко, ти десерт не будеш? — Галина Павлівна підсунула до неї тарілку. — Чи боїшся погладшати? Правильно, звісно. Після певного віку кожен шматок видно.
— Дякую, я не хочу.
— А я хочу, — сказала Наталя, доїдаючи вже друге тістечко. — І взагалі, раз ми заговорили про подарунки… У мене скоро день народження. Я пригледіла сумку. Брендову. Зараз знижка, дуже вигідно. Усього сімдесят тисяч. Ти ж не відмовиш сестрі чоловіка?
Оксана подивилася на неї довгим поглядом.
— Наталю, я не маю звички купувати дорослим людям сумки за такі суми.
— Та годі тобі. З твоєю зарплатою? Це ж дрібниця.
— Для тебе дрібниця — зароби й купи.
Обличчя Наталі миттю перекосилося.
— Ось вона, справжня ти. Жадібна. Холодна. У нашу родину прийшла на все готове, у квартиру Тараса в’їхала, а тепер носа вернеш.
— Стоп, — тихо сказала Оксана. — Квартира моя. Куплена мною до шлюбу. Тарас у неї переїхав, а не навпаки. І я нікого не запрошувала сідати мені на шию.
За столом стало так тихо, що було чути, як за сусіднім столиком дзенькнула ложечка об чашку.
Галина Павлівна зблідла, потім почервоніла.
— Значить, ось як ти заговорила. Ми тебе прийняли як рідну, а ти все рахувала?
— Рідні не використовують одне одного як джерело грошей, — відповіла Оксана. — Рідні не принижують людину за її ж столом. І не розпоряджаються чужою премією так, ніби це дріб’язок зі спільної скарбнички.
— Що ти взагалі розумієш у справжній родині? — свекруха різко підвищила голос. — У тебе батьки прості люди, все життя на зарплаті. Звідки тобі знати, що таке жертва, зв’язок, обов’язок?
— Мої батьки навчили мене поважати себе й інших, — сказала Оксана. — І не дозволяти витирати об себе ноги.
Галина Павлівна різко підвелася.
— Тарасе! Ти чуєш? Твоя дружина ображає матір! Ти чоловік чи порожнє місце?
Тарас розгублено переводив погляд із матері на дружину. Він уже випив достатньо, щоб його реакції стали повільнішими, але не настільки, щоб не розуміти, що відбувається.
— Мамо, сядь. Оксано, ну навіщо…
