— Я зараз покажу їй, як розмовляти зі старшими! — Галина Павлівна схопила келих, у якому ще залишалося ігристе.
Оксана інстинктивно відсахнулася. Тарас схопився й перехопив матір за руку.
— Мамо, ти що робиш? Сядь негайно!
Відвідувачі за сусідніми столиками обернулися. Офіціант, що стояв неподалік, насторожився. Наталя щось прошипіла крізь зуби, але теж злякалася.
Галина Павлівна важко опустилася на стілець. Її очі палали.
— Ти пошкодуєш, — тихо сказала вона Оксані. — Я зроблю так, що ти цей вечір запам’ятаєш.
Оксана відкрила клатч, дістала готівку й поклала на стіл.
— Це за мій салат і каву. Решти не треба.
Вона підвелася.
— А все інше, думаю, ви оплатите самі.
— Ти куди? — Тарас схопився слідом.
— Додому.
Вона пішла через зал, відчуваючи на собі десятки поглядів. Дивно, але їй уже не було соромно. Сором залишився десь за столом, поруч із недоїденими десертами й чужими апетитами.
Надворі повітря було прохолодним. Оксана зупинилася біля колони біля входу й глибоко вдихнула. Руки тремтіли, у грудях стояла щільна важкість, але разом із цим з’явилося дивне полегшення. Вона нарешті вимовила вголос те, що роками ковтала.
Двері ресторану розчинилися. До неї вибіг Тарас.
— Оксано, зачекай! — Він схопив її за лікоть. — Ти не можеш отак піти.
— Чому?
— Бо… бо це некрасиво. Мама на емоціях. Ти сама її довела.
Оксана повільно повернулася до нього.
— Я її довела? Тим, що не захотіла купувати Наталі сумку? Чи тим, що сказала правду?
— Можна було м’якше.
— Три роки я була м’якою. Три роки погоджувалася, переказувала, допомагала, входила в становище. І що? Ваша родина вирішила, що моя м’якість — це дозвіл брати все, що заманеться.
— Ну не кажи «ваша родина» так, ніби я тобі чужий.
— А ти сьогодні був мені своїм?
Він замовк. На обличчі майнула образа, потім страх.
— Повернися. Будь ласка. Ми оплатимо рахунок, удома поговоримо. Я обіцяю, я поговорю з мамою.
— Ти обіцяв це багато разів.
— Оксано, ну не ганьби мене. Там мама, Наталя, люди…
Саме тоді вона зрозуміла остаточно: він переживає не за неї. Не за те, що мати підняла на неї келих. Не за те, що дружина пішла з ресторану майже на межі сліз. Він переживає, що його поставили в незручне становище перед матір’ю.
Остання нитка обірвалася без звуку.
З ресторану вийшли Галина Павлівна й Наталя. Свекруха йшла швидко, виблискуючи сукнею й очима.
— Ось ти де. Вирішила втекти? Не вийде. Замовила, поїла, тепер платити треба.
— Я заплатила за себе.
— За салатик? — Наталя засміялася. — А за решту хто? Казковий благодійник?
Оксана подивилася на них трьох і раптом відчула дивовижну ясність. Перед нею стояли люди, які були певні: варто досить голосно натиснути — і вона знову здасться.
— Добре, — сказала вона несподівано спокійно. — Давайте повернемося. Не можна залишати вечір незавершеним.
Тарас із полегшенням видихнув. Галина Павлівна з Наталею перезирнулися з тріумфом. Вони вирішили, що перемогли.
За столом Оксана сіла на своє місце, взяла келих із водою й зробила маленький ковток.
— Я подумала, — сказала вона, — раз у Галини Павлівни ювілей, треба владнати все красиво. Офіціанте, принесіть, будь ласка, рахунок.
— Ми ж іще кави хотіли, — насупилася свекруха.
— Спочатку рахунок, — повторила Оксана. — Формальності краще закривати вчасно.
Офіціант за хвилину поклав на стіл шкіряну папку. Тарас відкрив її першим. Його обличчя помітно зблідло.
— Що там? — нетерпляче спитала Наталя.
Він мовчки передав їй папку. Вона пробігла очима рядок унизу й збилася на півслові.
— Сто вісімдесят дві тисячі чотириста…
Галина Павлівна на секунду перестала дихати.
Усі троє подивилися на Оксану. Вона спокійно тримала келих двома пальцями.
— Ну? — спитала свекруха, намагаючись повернути голосу владність. — Хто платить?
— Той, хто замовляв свято.
— Тобто ти? — Наталя примружилася.
— Ні. Я замовляла салат і каву. За них уже заплачено.
— Але ж ти повернулася! — Тарас розгублено дивився на неї. — Ти сказала…
— Я сказала, що треба владнати формальність. От і владнуємо.
Вона знову покликала офіціанта.
— Будьте ласкаві, розділіть рахунок.
— На рівні частини? — уточнив він обережно.
— Ні. Окремо моє замовлення. І окремо замовлення цієї компанії. — Вона спокійно вказала на Тараса, Галину Павлівну й Наталю. — Вони гості мого чоловіка. Я сьогодні окремо.
Тарас різко підвівся.
— Оксано, що ти робиш?
