— Те, що мала зробити давно. Відділяю чужі бажання від своїх зобов’язань.
Офіціант пішов і невдовзі повернувся з двома папками. Маленьку поклав перед Оксаною, велику — перед Тарасом.
І тоді Тарас, ніби бажаючи зберегти хоч рештки гідності перед матір’ю, голосно сказав:
— Так, усе правильно. Нам із мамою і сестрою окремий рахунок, а дружина нехай платить за себе сама.
Галина Павлівна й Наталя вдоволено розсміялися. Сміх був короткий, неприємний, тріумфальний. Їм здавалося, що вони поставили Оксану на місце.
Вона дістала банківську картку, вклала її в маленьку папку й передала офіціантові.
— Оплатіть, будь ласка. І чайові додайте.
Її голос був рівний. Дивовижно рівний. Навіть вона сама не відразу зрозуміла, звідки в ній узявся цей спокій.
Коли оплату провели, Оксана підвелася.
— Я відійду до дамської кімнати.
Вона пішла не поспішаючи, з прямою спиною, але за дверима туалетної кімнати сили скінчилися. Залишившись сама, вона притулилася до холодної стіни й заплющила очі. Усе тіло тремтіло. У дзеркалі відбивалася жінка з блідим обличчям, потемнілими очима й акуратною помадою, яка чомусь мала майже чужий вигляд.
«Дружина нехай платить за себе сама».
Фраза билася в голові, мов молоток. Не сама по собі, ні. Вони могли платити окремо, могли сперечатися про гроші, могли жити з різними бюджетами. Але він сказав це так, ніби публічно зрікався її. Ніби вона була зайвою за столом його родини. Ніби всі ці роки вона не закривала їхні борги, не рятувала його, не терпіла його матір.
Оксана відкрила кран і хлюпнула холодною водою в обличчя. Потім іще раз. Краплі стікали по підборіддю, і вона дивилася в дзеркало, намагаючись знайти у відображенні ту себе, якою була до цього шлюбу. Упевнену, зібрану, не схильну дозволяти людям заходити надто далеко.
Спогади почали спливати один за одним.
Ось вона скасовує довгоочікувану поїздку до старовинного міста за кордоном, бо в Галини Павлівни раптом підскочив тиск. Тарас тоді казав: «Мамі страшно самій, ти ж розумієш». Вона зрозуміла. Втратила гроші за квитки й бронювання, але заспокоювала його, що нічого страшного.
Ось вона оформлює кредит на себе, щоб оплатити «термінову медичну процедуру» Наталі. Потім з’ясувалося, що терміновість була сильно перебільшена, а йшлося про косметичне втручання, про яке золовка давно мріяла. Тарас тоді сказав: «Вона жінка, хоче почуватися красивою. Ми ж родина». І Оксана платила.
Ось вона продає свою стару, але улюблену машину, щоб додати грошей на новий кросовер для Тараса. Його автомобіль після аварії майже не підлягав відновленню. Він був за кермом не зовсім тверезим, але Оксана тоді закрила питання грошима, домовилася з другим водієм, аби тільки не було протоколу, штрафів, позбавлення прав. Тарас запевняв: «Мені машина потрібна для роботи, для статусу. Ти ж рідко їздиш».
Щоразу вона поступалася. Щоразу переконувала себе: це тимчасово. Він зрозуміє. Він оцінить. Він стане дорослішим.
Нічого не змінилося.
Сльози все-таки покотилися по щоках, але це були не м’які сльози образи. У них було більше злості — на Тараса, на його матір, на Наталю й особливо на себе. На свою надію, яку вона так довго приймала за любов.
Вона витерла обличчя серветкою, дістала телефон і знайшла номер служби евакуації, який колись зберегла після поломки старої машини.
— Служба евакуації, слухаю, — відповів бадьорий чоловічий голос.
— Добрий вечір. Мені потрібно забрати автомобіль із парковки ресторану. Білий кросовер, номер… — Вона продиктувала дані. — Машина оформлена на мене, Оксану Кравченко. Документи в електронному вигляді є.
— Куди доставити?
Оксана на секунду замислилася.
— У найближчий сервіс. Або на охоронювану стоянку. Головне, щоб її не було на парковці ресторану.
— Зрозумів. Оплата карткою?
— Так. Зробіть усе без зайвого шуму.
— Машину буде забрано.
Оксана завершила виклик і вперше за вечір усміхнулася. Холодно, майже непомітно.
Автомобіль був куплений у шлюбі, але оформлений на неї. Кредит схвалювали їй, платежі списувалися переважно з її рахунку. Тоді Тарас не вникав, йому було важливо лише отримати красиву машину. Тепер ця незначна для нього деталь перетворювалася на межу, якої він сам не помітив.
Вона поправила макіяж, розправила плечі й вийшла.
Коли Оксана повернулася за стіл, Галина Павлівна й Наталя вже встигли замовити ще каву й вино. Вони голосно обговорювали, як іноді корисно «поставити людину на місце». Тарас сидів мовчки, опустивши очі. Коли дружина сіла, він нахилився до неї:
— Усе нормально?
— Тепер так, — відповіла вона. — Тепер усе буде нормально.
Вона написала Ірині:
«План увімкнено. Завтра починаю розлучення. Сьогодні, здається, я нарешті прокинулася».
Ірина відповіла майже відразу:
«Я поруч. Документи обговоримо вранці. Головне — не здавай назад».
Сорок хвилин тягнулися повільно. Оксана боялася, що хтось запропонує поїхати раніше, але Галина Павлівна й Наталя надто насолоджувалися своєю перемогою, щоб квапитися. Вони допивали, доїдали, робили нові фотографії. Тарас ставав дедалі похмурішим, але мовчав. Іноді він кидав на Оксану погляди, в яких змішувалися прохання, роздратування й розгубленість.
Нарешті свекруха відкинулася на спинку стільця.
— Ну що, Тарасику, час додому. А то наша Оксана зовсім занудьгувала. Напевно, рахує, скільки ми тут з’їли.
Наталя знову хихикнула.
— Так, поїхали, — швидко сказав Тарас.
Вони підвелися й рушили до виходу. Біля стійки адміністратора стояло кілька людей, тож довелося чекати. Оксана спеціально стала трохи позаду, даючи Тарасові, Галині Павлівні й Наталі вийти вперед.
— Оксано, — прошепотів Тарас, обернувшись, — може, ти все-таки…
— Ні.
— У мене на картці немає такої суми.
— Коли замовляли устриці, стейки й коньяк, це нікого не хвилювало.
— Я думав, ти…
