— Гарна сумочка, — сказала вона з тонкою усмішкою. — Нова? Напевно, коштує як моя місячна зарплата.
— Наталю, — смикнула її мати, але без справжнього невдоволення. — Не починай просто біля входу. Ходімо, на нас чекають.
Столик був найкращим у залі — біля самого вікна. Біла скатертина, важкі прибори, високі келихи, свічка в центрі. Оксана сіла, відчуваючи, як її відразу оточили погляди: оцінювальний, насмішкуватий, винуватий. Їй захотілося опинитися будь-де, тільки не тут.
— Ну що, — урочисто сказала Галина Павлівна, відкриваючи меню, — сьогодні я хочу спробувати все найкраще. Один раз живемо.
Підійшов офіціант, молодий, зібраний, із бездоганно ввічливим обличчям.
— Добрий вечір. Готові зробити замовлення?
— Звісно, готові, — заявила свекруха, навіть не глянувши на інших. — Для початку нам закуски. Оце з тунцем. Оце м’ясне. І печінку з ягідним соусом. Усім по порції. Устриці є?
— Так, звісно.
— Тоді дві дюжини. Свято ж усе-таки.
— Мамо, може, кожен сам вибере? — обережно втрутився Тарас.
Галина Павлівна глянула на нього з таким невдоволенням, ніби він запропонував їй відзначити ювілей у під’їзді.
— Не псуй мені настрій. Я краще знаю, що нам потрібно. Сьогодні я пригощаю.
Оксана опустила очі в меню, щоб приховати вираз обличчя. «Я пригощаю» з уст Галини Павлівни звучало особливо сміливо.
— На гаряче мені філе, — вела далі вона. — Наталю?
— Стейк. Найбільший. І соус якийсь дорогий, трюфельний, якщо є.
— Тарасикові — ягня. Він любить. А ти, Оксаночко?
— Я візьму салат із морепродуктами. І воду.
— Тільки салат? — Свекруха підняла брови. — Ти що, худнеш? У твоєму віці, звісно, вже важко щось виправити, але старатися можна.
Наталя хихикнула.
— Дякую, я не дуже голодна, — спокійно сказала Оксана.
— Як знаєш. Тоді напої. Принесіть нам хороше ігристе. Не найпростіше, свято ж. І коньяк для чоловіків. Найвитриманіший із тих, що є.
Офіціант коротко кивнув і пішов. Оксана подумки прикинула суму. Уже зараз замовлення тягнуло на непристойно багато. І це був лише початок. Вона відчувала, як усередині піднімається холодне роздратування, але зовні залишалася спокійною. Не можна було дати їм задоволення побачити її розгубленість.
Коли принесли напої, Галина Павлівна підняла келих.
— За мене, — проголосила вона, сяючи від власної важливості. — За те, що я змогла прожити нелегке життя, виростити прекрасних дітей і не втратити смаку до красивого. За моїх Тарасика й Наталочку, які вміють любити матір. Ну і за нашу Оксану теж. Вона в нас людина серйозна, допомагає родині не просто виживати, а жити.
Наталя підняла келих із задоволеною усмішкою. Тарас теж, уникаючи погляду дружини. Оксана торкнулася пальцями ніжки келиха, але пити не стала. Бульбашки в напої піднімалися вгору й лопалися на поверхні, як її терпіння — тихо, одна за одною.
Закуски з’явилися швидко. Галина Павлівна й Наталя взялися куштувати все з таким запалом, ніби змагалися, хто отримає від вечора більше. Вони голосно обговорювали смак, фотографували страви, згадували минулу поїздку на морський курорт, яку Оксана колись оплатила під приводом «мамі треба відпочити й поправити здоров’я». Тоді теж усе починалося з маленького прохання.
Тарас їв мовчки. Іноді він дивився на Оксану, але тут же відводив очі. Його провина була майже відчутною, але користі від неї не було жодної. Він міг би зупинити матір. Міг би сказати: «Давайте скромніше». Міг би хоча б визнати, що ситуація ненормальна. Але він знову сидів між ними, як хлопчик, який боїться дістати прочухана.
— Оксаночко, а чого ти така кисла? — спитала Галина Павлівна, накладаючи собі на тарілку ще одну порцію. — Їжа не подобається чи компанія?
— Я втомилася. Робочий тиждень був важкий…
