Він не відповів одразу. І цієї паузи вистачило, щоб Оксана відчула неприємний холод десь під ребрами.
— Ти моя дружина, — нарешті сказав він. — Тому маєш розуміти.
Вона підвелася з-за столу.
— От саме. Я весь час маю розуміти. А мене хтось збирається розуміти?
Розмова обірвалася, бо продовжувати її було безглуздо. Вони надто багато разів ходили по одному колу: вона говорила про межі й гроші, він — про маму, обов’язок і її черствість. Наприкінці зазвичай вона здавалася. Бо кохала. Або тому, що боялася визнати: кохання давно перетворилося на звичку виправдовувати чужу слабкість.
У спальні Оксана відчинила шафу й почала перебирати сукні. На завтра треба було вибрати щось «пристойне». Вона ледь не всміхнулася цьому слову. Галина Павлівна боялася, що їй буде соромно за невістку. А Оксані було соромно за чоловіка, який знову ховався за материнською спідницею й називав це сімейними цінностями.
Наступного дня квартира жила в натягнутій тиші. Тарас зранку спробував поводитися так, ніби вчорашньої розмови не було: зварив каву, приніс сніданок, навіть розповів якийсь старий анекдот. Оксана відповідала коротко, без роздратування, але й без тепла. Їй треба було доробити презентацію, і вона майже весь ранок провела за ноутбуком. Робота стала для неї прихистком, місцем, де все вирішували зусилля, компетентність і результат, а не чужі образи.
Надвечір вона дістала темно-синю сукню — просту, елегантну, дорогу, але без показного блиску. Вона купила її давно для службового заходу, але так і не вдягла. Тканина м’яко лягла по фігурі, підкреслюючи стриманість і впевненість.
Тарас зазирнув до спальні й присвиснув:
— Нічого собі. Вирішила всіх вразити?
— Я просто хочу мати нормальний вигляд.
— Мама любить, коли ти в темному. Каже, тобі такі кольори пасують, стрункішають.
Оксана завмерла на секунду, застібаючи блискавку. Навіть комплімент він примудрився передати через матір. Не «ти гарна», не «мені подобається», а «мама вважає». Вона нічого не сказала. Підійшла до дзеркала, почала фарбуватися — акуратно, спокійно, наче наносила не тон і туш, а захисну маску.
Ресторан «Горизонт» зустрів їх сяйвом скла, приглушеною музикою й запахом дорогих парфумів, змішаним з ароматом смаженого м’яса та свіжої випічки. За величезними вікнами темніло озеро, підсвічене рідкими вогнями на протилежному березі. Усередині все було зроблено так, щоб людина відразу зрозуміла: тут не економлять.
Біля входу вже стояли Галина Павлівна й Наталя. Свекруха була вдягнена в блискучу сукню, що переливалася при кожному русі й робила її схожою на святкову прикрасу. Побачивши сина, вона сплеснула руками й кинулася до нього.
— Тарасику, синочку мій! Нарешті! Я вже думала, ви передумали.
Оксану вона наче не помітила. Наталя, навпаки, помітила надто уважно. Її погляд швидко ковзнув по сукні, туфлях, клатчу й затримався на прикрасах…
