Це було правильно. Богдан з’явився наприкінці травня, без попередження, в неділю вранці. Подзвонив у двері, коли Марина ще була в халаті, а Данило спав.
Вона відчинила. Він стояв на порозі, засмаглий, у новій куртці, з пакетом, у якому щось бряжчало. Кавун чи диня? Марина дивилася на нього й думала про те, що він майже не змінився за два роки.
Такий самий акуратний, такий самий привабливий, з тією самою легкою усмішкою, яка ніби казала: «Я прийшов, отже, все добре». «Привіт, — сказав він. — Не чекала?» «Ні».
«Вирішив приїхати несподівано». Він підняв пакет. «Тут диня. Татові казали, що солодке можна в невеликих кількостях. Можна зайти?» Вона відступила вбік. Богдан пройшов у коридор, поставив пакет і озирнувся.
Помітив стіл Данила у вітальні, його альбоми на дивані, розкладачку, прибрану в куток. «Данило тут спить?» «Він віддав свою кімнату дідові». «Зрозуміло».
Щось промайнуло в його обличчі. Не провина. Ні.
Швидше, легке занепокоєння, як у людини, якій нагадали про щось неприємне. «Тато вже встає?» «Уранці буває. Зараз, мабуть, іще лежить». «Я до нього зазирну». «Зазирни. Тільки спершу постукай. Він може спати». Богдан кивнув і пішов коридором. Марина повернулася на кухню.
Поставила ще один чайник. Чула, як він постукав, як двері відчинилися. Потім — голоси.
Спочатку тихі, потім голос Богдана став трохи гучнішим, жвавішим. Він завжди говорив голосніше, коли нервував або коли намагався здаватися бадьорим. Потім знову тихіше.
За двадцять хвилин він вийшов на кухню. Марина налила йому чаю, не чекаючи прохання. Він сів.
Довго мовчав. «Йому гірше», — нарешті сказав Богдан. «Так. Значно гірше, ніж я думала. Ти бачив його три тижні тому, коли привозив». «Я думав, він недоговорював».
Він стиснув горнятко. «Він мені сказав, що задоволений, що йому тут добре». «Це правда».
«І що Данило з ним розмовляє щодня». «Теж правда». Богдан подивився на неї не з тією безтурботною впевненістю, з якою зайшов, а інакше, стомлено.
«Марин, я розумію, що ти на мене злишся». «Я не злюся». «Не віриш?» «Богдане…»
Вона поставила своє горнятко на стіл. «Ти доросла людина. У тебе хворий батько. Ти міг би бути поруч із ним. Ти вибрав не бути. І це твій вибір. Я не злюся. Я просто фіксую». Він скривився.
«Ти завжди так кажеш. Фіксую. Наче я підсудний».
«Ти не підсудний. Ти просто зробив вибір і живеш із ним. Я роблю свій». Він помовчав. «Квартиру таткову я трохи привів до ладу», — сказав він, раптом змінивши тему.
«Шпалери у вітальні поміняв. Вони давно облізли».
«Добре». «Якщо що, я там живу. Тож вона в порядку. Не порожня». «Я розумію». «Марин».
Він знову підвів на неї погляд. «Ти не думаєш, що це несправедливо? Що весь тягар на тобі?» Вона коротко подивилася на нього. «Я думаю, що „несправедливо“ — це м’яко сказано. Але думати про це й щось робити — різні речі. Я роблю». У цю мить із коридору почулися кроки. Данило з’явився у дверях кухні, розпатланий, у тій самій м’ятій футболці…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
