Вона зрозуміла, що це серйозно, ще до того, як він пояснив. Бо він вимовив це вранці, в проміжку між першою таблеткою і чаєм, спокійно, як людина, яка прийняла рішення давно й тепер просто оголошує про нього. «Мені потрібен нотаріус. Хочу дещо оформити. Ти не могла б знайти хорошого? Не з тих, що біля метро листівки роздають». «Знайду. Можу й привезти, якщо треба». «Краще привезти. Мені до контори їхати важко».
«Добре. Це терміново?» Він подивився на неї з тим виразом, який вона вже навчилася читати. Спокійним, трохи іронічним, але за яким стояло щось дуже точне.
«За мого діагнозу краще не тягнути». Марина знайшла нотаріуса через колегу. Ірина Миколаївна, жінка за шістдесят, мала репутацію людини акуратної й мовчазної. «Домовилася на найближчу п’ятницю», — повідомила Марина Михайлові Степановичу.
«Добре, — сказав він. — Коли вона приїде, ти не зобов’язана бути присутньою. Це моя особиста справа».
«Я розумію». «Але я хочу, щоб ти була в сусідній кімнаті на випадок, якщо мені знадобиться щось подати або я втомлюся». «Звісно».
Більше він нічого не пояснював. Марина не питала. Це справді була його справа, і вона поважала це достатньо, щоб не лізти з запитаннями.
У п’ятницю Ірина Миколаївна приїхала опівдні, строга, з портфелем, в окулярах на тонкому ланцюжку. Привіталася, пройшла до кімнати. Двері прикрила, але нещільно.
Марина сиділа на кухні й читала. Точніше, тримала книжку й слухала негучні голоси за стіною. Спочатку Михайло Степанович говорив, потім нотаріус щось уточнювала.
Знову він. Шелест паперів. Потім тиша хвилин на десять.
Потім знову голоси. За сорок хвилин Ірина Миколаївна вийшла, зібрана, без зайвих емоцій. «Усе оформили», — сказала вона Марині.
«Михайло Степанович утомився. Йому треба відпочити. До побачення».
«До побачення. Я вас проведу». На сходовому майданчику нотаріус зупинилася й подивилася на Марину.
«Ви колишня невістка?» «Так». «Ви доглядаєте за ним?» «Так». Ірина Миколаївна кивнула.
Не з теплотою, але з повагою. «Добре», — сказала вона коротко, і Марина не зрозуміла, що саме та мала на увазі. Потім нотаріус додала:
«Вам зателефонують, коли настане час. Тримайтеся». І пішла.
Марина повернулася на кухню. Налила собі води. Випила склянку повільно, дивлячись у вікно.
Думала про те, що саме оформив Михайло Степанович. Але не з цікавості й не з тривоги, а просто як про факт, який існує і колись стане відомим. Зараз це було неважливо.
Важливо було те, що старому потрібен відпочинок. Данило дізнався про нотаріуса випадково. Бачив незнайому жінку з портфелем у коридорі, коли повернувся зі школи раніше, ніж звичайно.
Спитав увечері в матері. «Дід щось оформляв?» «Так». «Заповіт?» Марина подивилася на сина.
Шістнадцять років, а іноді дивиться, як сорокарічний. «Найімовірніше. Це його право». «Я не про права».
Данило помовчав, жуючи бутерброд. «Тато знає?» «Не знаю. Це не моя справа повідомляти татові про те, що робить його батько».
«Угу», — сказав Данило. Потім: «Мам, тато взагалі збирається приїхати?» Марина пила чай, добираючи слова. «Він казав, що приїде. Коли — не уточнював».
«Зрозуміло». «Даниле!» «Що?» «Дід сьогодні питав про тебе. Хотів знати, як минув залік із геометрії».
Син підвів погляд. «Звідки він знає про залік?» «Я розповіла. Він цікавиться».
Данило помовчав. Потім підвівся, прибрав тарілку в мийку й сказав: «Піду до нього. Він, мабуть, уже спить. Якщо спить, не будитиму. Просто зазирну».
Марина чула, як він тихо постукав у двері кімнати, почула негучний голос Михайла Степановича. «Заходь». І більше не чула нічого, крім тихого бурмотіння двох людей, які говорять про щось, не призначене для чужих вух…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
