Богдан подзвонив на початку травня. Не Марині, батькові, напряму. Михайло Степанович потім сам розповів.
Увечері, коли вони сиділи біля відчиненого вікна й слухали, як за стіною Данило пояснює однокласникові телефоном кут падіння світла в малюнку, Михайло Степанович сказав: «Богдан сьогодні дзвонив».
«Знаю. Я чула дзвінок, але не хотіла заважати».
Старий подивився у вікно. «Питав, як я. Потім перейшов до справи: хоче зробити в квартирі ремонт. Сказав: „Поки ти там, тату, я тут приберуся, оновлю“».
«А ви що відповіли?»
«Спитав, навіщо. Він каже: для порядку».
«Ремонт?»
«Ага».
Марина розуміла, що за цим стоїть. Трикімнатна квартира була в хорошому районі. П’ятий поверх, новий ліфт.
Вона була оформлена на Михайла Степановича. І Богдан, поки батько живий і перебуває тут, мав повний доступ туди. Ключі, реєстрація за цією адресою з дитинства.
«Що ви відповіли?» «Добре, роби». Михайло Степанович повернувся до неї. «Ти думаєш, я не розумію?» «Я думаю, ви розумієте все».
«Розумію, — погодився він. — Але сваритися з ним у мене сил немає. Не хочу витрачати те, що лишилося, на сварки».
«Це ваше право». «Мариночко…» Він знову замовк, потім продовжив інакше, ніби змінював курс посеред шляху.
«Я хочу тебе дещо спитати». «Ти не зобов’язана відповідати». «Питайте».
«Ти не шкодуєш, що вийшла за нього?» Вона не відповіла одразу. Дивилася у вікно. На травневі дерева, на дітей у дворі, на літню пару, яка повільно йшла доріжкою, тримаючись за руки, ніби обоє знали, що рівновага — річ тонка.
«Шкодую про змарнований час, — сказала вона нарешті. — Про роки, коли я сама собі пояснювала, що все нормально. Про те, що дозволяла переконувати себе, ніби я чогось не розумію, щось вигадую».
Пауза. «Але не шкодую про Данила. І не шкодую про вас».
Михайло Степанович нічого не сказав. Тільки кивнув повільно. І в тому кивку було стільки всього, що Марина зрозуміла.
Він почув набагато більше, ніж вона вимовила вголос. Данило в травні несподівано для самого себе почав приходити до діда сам. Не тому, що треба, не з ввічливості, а тому, що хотів.
Марина помічала це за дрібними ознаками. Бо син став затримуватися біля зачинених дверей кімнати трохи довше, ніж потрібно, щоб просто постукати. Бо з вітальні, де тепер стояв його стіл, долинав не лише шурхіт олівця, а й голоси.
Якось вона почула, що Михайло Степанович читає вголос. Зупинилася біля дверей. Це був вірш.
Вона не відразу впізнала старий вірш про те, що душа зобов’язана трудитися.
Голос у старого був тихий, трохи надтріснутий, але ритм він тримав бездоганно. Як людина, яка знає текст напам’ять не тому, що вчила, а тому, що носила в собі. Данило мовчав.
Потім спитав: «Ви це все пам’ятаєте?» «Багато чого пам’ятаю. Голова поки працює. Це головний подарунок на старість. Тіло відмовляє, а голова — ні». «Це добре чи погано?» Михайло Степанович, судячи з паузи, усміхнувся.
«Залежить від того, що в цій голові. Якщо хороше — добре. Якщо тільки образи й жаль до себе, то краще б забув».
«А у вас? Хороше?» «Зараз?» «Так». «Зараз у голові ти, твої малюнки, ця кімната, твоя мати на кухні. Хороша».
Марина відійшла від дверей. Стала біля плити, помішала суп, який не потребував помішування. Просто треба було щось робити руками.
На роботі Марина трималася рівно. Її начальниці Оксані Леонідівні було близько п’ятдесяти п’яти. Вона давно зробила кар’єру й відтоді дивилася на життя без ілюзій, але й без цинізму. Одного разу після наради вона затримала Марину. «Ти як?» «Нормально».
«Це я чую. Я питаю, як насправді?» Марина помовчала. «Втомлююся, але даю раду».
«Свекор?» «Колишній свекор, так». Оксана Леонідівна кивнула. Не з жалем, а з тією конкретною жіночою солідарністю, яка краща за співчуття.
«Якщо треба буде піти раніше, кажи. Ми закриємо. Квартальний звіт у нас Світлана веде. Впорається». Вона помовчала. «І ще ось що. Ти квитанції за ліки зберігаєш?» «Які квитанції?» «За ліки. Колишній чоловік має платити: батько його. Догляд за ним — його прямий обов’язок за законом. Ти хоча б записуй, скільки витрачаєш. Про всяк випадок». Марина подивилася на неї з легким подивом. «Я не думала про це».
«Подумай». Оксана Леонідівна підвелася, даючи зрозуміти, що розмова завершена. Річ була не лише в грошах, а й у порядку.
Усе має бути зафіксовано. Марина вийшла з кабінету й дорогою до свого столу вже думала. А й справді.
Ліки вона купувала сама. Знеболювальні, які виписував лікар за рецептом, частину отримувала за пільгою, але за багато що платила зі своєї кишені. Спеціальне харчування теж.
Поручень у ванній, новий матрац на ліжко, бо старий був надто жорсткий. Богдан сказав: «Квитанції зберігай, компенсую», — але жодного разу не спитав про суми.
Увечері вона дістала зошит, той самий, у який записувала розклад ліків, і відкрила чисту сторінку. Написала зверху «витрати» й почала згадувати від самого початку, з першого дня. Це було не з помсти, просто Оксана Леонідівна має рацію.
Порядок — це порядок. У середині травня сталося те, чого Марина не очікувала. Михайло Степанович попросив її подзвонити нотаріусу…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
