Побачив батька й зупинився. «О, привіт». «Привіт, сину».
Богдан підвівся. «Як ти?» «Нормально». Пауза.
Ті двоє дивилися один на одного, і Марина бачила, як це відбувається. Обережно, на відстані. Як люди, які колись були близькими, а потім розійшлися.
І тепер обидва не знають, скільки простору лишити між собою. «Дід каже, ти з ним щодня розмовляєш», — сказав Богдан. «Ну, майже».
«Про що?» Данило знизав плечима. «Про різне. Про будівництво, про малювання. Він мені про креслення пояснював, як опори рахувати». Богдан дивився на сина з виразом, який Марина не відразу визначила. Потім визначила.
Це було схоже на тиху, незвичну для нього заздрість до власного батька, який за три тижні знайшов з онуком ту близькість, якої сам Богдан не зумів досягти із сином за шістнадцять років. «Молодець», — сказав він тільки.
Данило кивнув. Узяв яблуко зі столу. Вийшов.
Богдан пробув до обіду. Зайшов до батька ще раз. Пробув там близько пів години.
Коли вийшов, був іншим. Не засмученим, не злим. Просто тихим, що для нього було незвично.
Біля дверей, надягаючи куртку, він раптом сказав: «Марин, скільки ти витрачаєш на місяць на ліки, на все?» Вона назвала суму. Він помовчав.
«Я перекину гроші на картку». «Не треба. Наступного разу просто привези знеболювальні. Я надішлю список. Вони дорогі й відпускаються за рецептом, але частину можна отримати за пільгою в певній аптеці. Я покажу, в якій».
«Добре». Він узявся за ручку дверей. «Ти злишся, що я не лишився жити тут?» «Ні. Ти доросла людина. Ти робиш те, що тобі під силу». «А це мені не під силу».
Він вимовив це так тихо, що вона ледь почула. «Дивитися, як він… Не можу. Не вмію».
«Я знаю», — сказала вона. «Звідки?» «Мені Михайло Степанович розповів. Про кота».
Богдан завмер на секунду. Потім щось на його обличчі зрушилося, ніби шар чогось звичного дав тріщину. «Він розповів тобі про кота?» «Так».
«Господи…» Він видихнув. «Мені тоді було десять років. Я не прийшов попрощатися. Сховався». Тато потім нічого не сказав, ніколи не порушував цієї теми. «Він не засуджував тебе».
«Він пояснював». Богдан стояв у коридорі ще кілька секунд, потім сказав: «Дякую тобі за нього».
«Не треба мене дякувати. Іди». Він пішов.
Марина зачинила за ним двері, постояла хвилину в коридорі, потім пройшла до кімнати Михайла Степановича. Він лежав і дивився в стелю, але очі були живі, думаючі. «Поговорили?» — спитав він.
«Трохи». «Як він?» «Як завжди». Вона поправила плед у нього на ногах.
«Михайле Степановичу, він хотів би бути поруч, просто не вміє». «Знаю», — сказав старий. «Це я його таким виховав. Або не виховав. Сам не вмів, і він не навчився». «Не звинувачуйте себе».
«Це не провина. Просто факт». Він знову глянув у стелю.
«Ти вмієш фіксувати факти, я помітив. Правильне вміння. Без зайвих емоцій і без безсердечності. Це рідкість». Марина усміхнулася. Не широко, але по-справжньому.
«Цим мене щойно Богдан дорікнув». «Богдан не розуміє. Він думає, що фіксувати — це холодно. Насправді це чесно. А чесність для нього завжди була незручною». Наприкінці травня подзвонила Лариса.
«Марин, я хочу приїхати в суботу. Не як медсестра, як людина. Привезу торт. Можна?» «Можна, тільки не надто солодкий. Михайлові Степановичу багато солодкого не можна». «Я знаю. Візьму бісквіт без крему. Він як?» «Тримається. Останніми днями гірше спить. Болі стали сильнішими, але він не каже про це. Я сама бачу». «Препарати треба переглянути. Я візьму дещо із собою. З лікарем узгоджу. І, Марин…» Голос Лариси став трохи тихішим.
«Ти готуєшся?» Марина помовчала. «До чого, ти маєш на увазі? До того, що буде? До того, як це може статися? Я намагаюся бути готовою. Напевно, ніхто до кінця не готовий»…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
