Життя без прикрасНа очній ставці Оксана Іванівна майже весь час мовчала. Лише коли Марина повторила її слова про лічильну машину, підвела голову й із холодною зневагою кинула:
— Дурепа. Сама б їй чай і наливала.
Цю репліку Мельник теж записав до протоколу.
До кримінальної справи суд розглянув майновий позов. Із слідчого ізолятора Богдан через адвоката намагався відмовитися від своїх вимог, однак Коваль наполіг на рішенні по суті. Йому було важливо, щоб усе завершилося не мовчазним відкликанням позову: він хотів вироку на користь правди.
До суду Микола Степанович приніс знімки з останнього дня народження Людмили Михайлівни. За бабусею на них були старі шпалери й розсохла віконна рама. Поруч лежали фотографії печі, на якій Ірина замазала тріщину, та аерознімок проєктного інституту зі старим шиферним дахом. Відомості з реєстру показували, що підрядник був фірмою-одноденкою. Сусідка Валентина, яка прожила за парканом сорок років, свідчила: жодного будівельника в Людмили Михайлівни вона не бачила. До цих матеріалів Коваль додав висновок про підпал і записи реєстраторів із вантажівок «Гончартранс».
Немолода суддя з уважними очима розбирала матеріали майже годину. Богданові вона відмовила в усіх вимогах. Бабусин будинок разом із ділянкою залишався особистим майном Ірини, отриманим у спадщину: вкладень спільних грошей, які збільшили б його вартість, суд не встановив. Кошториси й акти «Ремконтур плюс» передали слідству як підроблені документи.
Кримінальний процес в обласному суді тривав усе літо. Ірина не пропустила жодного засідання. Помста не була причиною цих поїздок: їй потрібно було дослухати все, не пропустивши жодного слова, жодної деталі, щоб через роки не повертатися ночами до того, як це сталося й чому вона нічого не помітила.
Павло збивався й затинався, розповідаючи про ніч у третьому боксі. Віктор повторив почуте в передпокої розпорядження Богдана: «Як засне, зателефонуєш, термос забереш». Токсиколог пояснив присяжним, скільки хвилин залишалося Ірині, якби на узбіччі не опинилася жінка з дитиною. Андрій прийшов у новій сорочці, купленій Наталією. Він був блідий, але про копіювання жорсткого диска говорив твердо.
Під час допиту Михайла був присутній педагог. Хлопчик сидів прямо, гойдаючи ногами під столом, і без вагань указав на машину з лосем, показану на екрані.
— Я запам’ятовую кожну машину. Мама завжди каже, що мені це знадобиться. Таки знадобилося.
Хтось у залі неголосно засміявся. Навіть суддя ледь помітно всміхнулася.
Найважче Ірині дався день батькових свідчень. Олексія Васильовича привезли у візку, і вона з матір’ю сіли обабіч нього. Відповісти голосом він не міг: писав на аркушах, а секретарка читала написане. Великі, нерівні літери складалися в ті самі відповіді, які він кількома місяцями раніше дав Мельнику. Жодне слово не змінилося.
Коли його запитали, чи розуміє він, що свідчить проти молодшої доньки, Олексій Васильович довго тримав маркер над папером. Потім написав: «Розумію, але правда одна».
Вирок винесли на початку осені. Богдана Савчука визнали винним у замаху на вбивство з корисливих мотивів, скоєному групою за попередньою змовою, в організації умисного знищення майна шляхом підпалу, підробленні документів і замаху на шахрайство. Йому призначили дванадцять років колонії суворого режиму. Павло Зайцев, який виконав обидва злочини, отримав одинадцять років. Оксані Іванівні з огляду на вік дали вісім років колонії загального режиму.
Марину судили окремо, в особливому порядку за досудовою угодою. За співпрацю зі слідством і повні свідчення їй призначили м’якше покарання — п’ять років колонії загального режиму.
Оксана Іванівна не плакала. Після оголошення вона подивилася на Богдана в сусідньому відсіку за склом і промовила одне слово. Ірина його не розчула. Син відвернувся від матері. На Ірину за все літо засідань він так і не глянув. Жодного разу.
Після вироку Ірина подала до відділу реєстрації шлюбів заяву на розлучення без суду й згоди Богдана. Сімейний кодекс дозволяв розірвати шлюб в односторонньому порядку, якщо чоловіка засудили до позбавлення волі на строк понад три роки. Через місяць вона забрала свідоцтво й повернула дівоче прізвище. Знову Бондар — як батько, як бабуся.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
коли прочитала ,оповідання.здивувала мене людська підлість.мати єдиного сина і своїми руками відправитийого в тюрму, це просто не вкладається в голові .але є ще 9 дивує що мати своїми руками відправила сина в тюрму .захланність,ненависть до невістки це за межею людяності.