Чоловік оголосив про розлучення при гостях, а дорогою до батьків Ірина зустріла жінку з дитиною на зимовому узбіччі

Юлія Григорівна раз на два місяці навідувала Марину в колонії. Привозила листи, книжки, теплі речі. Одного вечора вона зателефонувала Ірині й довго нічого не говорила.

— Марина про тебе запитала, — нарешті сказала мати. — Пробачення не просила. Запитала тільки, як ти.

— Що ти їй сказала?

— Що ти жива. Це головне, що я тепер знаю про своїх дітей.

Того ж вечора Ірина поїхала в Ясеневі Ключі. Батько сидів біля вікна; поруч, на підвіконні, лежали її старий блокнот і маркер. Олексій Васильович простягнув списаний аркуш. Почерк був рівніший, ніж зазвичай, й Ірині здалося, що він приготував його заздалегідь, можливо, писав не один день.

На аркуші було: «Пробач нас. Я бачив. Роками мовчав, думав, що минеться».

Вона склала папір учетверо, сховала у внутрішню кишеню куртки, ближче до серця.

— Пам’ятаєш, тату? «Машина не бреше. Якщо стукає, значить, десь люфт». Ми обоє чули, як стукає, й обоє вдавали, ніби нічого немає. Досить, будемо лагодити.

Батько міцно стиснув її руку, як тоді.

Навесні на роздоріжжі знову почали будувати. Ірина сама спроєктувала невеликий будинок: дві кімнати й веранда на старому фундаменті. У вихідні працювали Степан Петрович, Андрій і двоє давніх знайомих Олексія Васильовича, які раніше ремонтували з ним машини в гаражі. Наталія привозила обіди й сварилася, що будівництво йде повільно. Михайло переносив дошки, які міг підняти, і поважно називав себе виконробом.

Будинок накрили темно-вишневим металом. За сорок років це був перший справді новий дах.

— Тепер-то капітальний ремонт тут є, — усміхнулася Наталія, дивлячись знизу. — У суді можеш говорити без остраху.

Ділянку Ірина залишила собі. Віктор якось обережно поцікавився, чи не змінила вона рішення, але ні йому, ні будь-кому іншому землю вона не продала. Наталія виконала свою обіцянку: про ділянку більше не заводила мови.

У «Гончар Транс» Ірина стала технічною директоркою. Простої скоротилися вдвічі, від постачальників тепер надходило лише те, що значилося в накладних. Степан Петрович звертався до неї виключно на ім’я та по батькові, під час складного ремонту неодмінно радився. Дільницю з електрики очолив Андрій.

Узимку після будівництва будинку Ірина й Наталія поверталися з бази старою дорогою через В’язовець. Її тепер розчищали; після тієї ночі тут з’явився зв’язок, а найнебезпечнішу ділянку освітили ліхтарями. На задньому сидінні спав Михайло, обіймаючи рюкзак. Великі сніжинки повільно летіли у світлі фар.

Попереду на узбіччі стояла незнайома фура з увімкненою аварійкою. Біля кабіни літній водій без шапки переступав з ноги на ногу на морозі й махав руками. Наталія подивилася на Ірину — та вже вмикала поворотник.

Ірина зупинила машину й опустила скло. У салон увірвався крижаний вітер.