Життя без прикрасТо був не кошик. То була переносна люлька.
Він відкинув край покривала й побачив немовля. Маленьке зморщене личко невдоволено кривилося, крихітні ручки ворушилися під тканиною.
— Та що ж це таке… — видихнув Максим.
Він кинувся туди, куди втекла жінка, оббіг будинок, зазирнув за ріг, потім іще за один. Її не було. Наче зникла.
Повернувшись до машини, він обережно поставив люльку на заднє сидіння й поїхав до найближчого відділку поліції. До півночі залишалося близько чотирьох годин. Усередині пахло старим лінолеумом, паперами й утомою. Черговий навіть не спробував приховати невдоволення, коли Максим почав пояснювати, що на його машині залишили немовля.
— Чекайте, — протягнув той із-за віконця.
— Чого чекати? — Максим насилу стримувався. — Дитину підкинули. Це взагалі не моя історія.
Віконце зачинилося.
Відповіді він так і не отримав.
Кілька хвилин Максим стояв посеред коридору, відчуваючи, як усередині підіймається глуха злість. Потім зрозумів: тут йому зараз не допоможуть. Він повернувся до машини, сів за кермо й відкрив люльку уважніше. Збоку, під складеною пелюшкою, лежала папка.
Усередині виявилися документи на дитину й записка.
«Рости сам, мерзотнику».
Максим перечитав ці три слова кілька разів. Потім дістав телефон і подзвонив давньому знайомому.
— Мені треба дізнатися адресу жінки за документами. Терміново.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.