Першою вона набрала Мирославу Остапівну Бондар. Мирослава була не лише лікаркою, а й подругою, поруч із якою Оксана давно перестала зображати залізну витримку.
— Ти де? — спитала Мирослава замість привітання. — Голос у тебе такий, ніби ти всю ніч не спала.
— Вдома.
— Ти ж мала бути на роботі.
— Міро, якщо на подушку капнули якусь рідину… це може бути небезпечно?
Пауза виявилася довшою за запитання.
— Хто капнув?
— Богдан.
— Він хіба не поїхав?
— Я теж так думала.
— Ти руками тканину чіпала?
— У рукавичках.
— Пакет не відкривай. Не нюхай. Зачини спальню й приїжджай до мене. Усі записи, фото, повідомлення — бери із собою.
Оксана склала в сумку паспорт, медичну теку, телефон і пакет із наволочкою. Старий спільний планшет лишився на журнальному столику: він був майже розряджений, екран темнів, як порожнє дзеркало. Уже біля виходу вона помітила в передпокої запасну зв’язку ключів Богдана. Вона висіла на звичному місці.
Отже, він увійшов не нею.
Місяць тому Богдан наполіг, що замок треба замінити. Сказав, старий заїдає, у будинку багато сторонніх, після історії з посилками краще перестрахуватися. Майстер приходив увечері, коли Оксана затрималася в постачальника. Їй видали дві зв’язки. Про третю ніхто не говорив.
На сходах вона зустріла Софію Захарівну Войтенко із сусідньої квартири. Та зупинилася, примружилася поверх окулярів.
— Оксано Данилівно? А я думала, ви на роботі.
— Зле стало. Відпросилася.
— Чоловік ваш заїжджав, — сказала сусідка тихіше. — І не сам. Унизу машина стояла, жінка за кермом. Я ще подумала: коротке в нього відрядження.
Оксана міцніше стиснула поруччя.
— Обличчя бачили?
— Хустка, окуляри. На коханку, якщо чесно, не схожа. Сиділа так… ніби чекає розпорядження.
— Якщо Богдан питатиме, ви мене не бачили.
Софія Захарівна миттю перестала всміхатися.
— Зрозуміла. Дзвони, якщо знадобиться.
У клініці Мирослава забрала пакет так обережно, ніби приймала не тканину, а чиєсь божевілля, загорнуте в поліетилен. Вона швидко зателефонувала Леву Назаровичу Дорошу, токсикологу з лабораторії, і домовилася про попередню перевірку. Потім поставила перед Оксаною склянку води й веліла набрати Ірину Максимівну Стеценко — адвокатку, давню знайому її батька.
— Говоріть рівно, — сказала Ірина Максимівна, коли вислухала перші фрази. — Тільки факти. Жодних припущень.
Оксана розповіла: відгул, диван, ключ, Богдан, флакон, подушка, машина у дворі, повідомлення з відрядження. Вона говорила спокійно, і від цього сама собі здавалася чужою.
— Додому сама не повертайтеся, — сказала адвокатка.
— Я мушу. Якщо квартира буде порожня, він насторожиться.
— Тоді не обговорюйте з ним нічого. Тканину передати фахівцеві, записи зберегти в кількох місцях, першою чоловікові не дзвонити. І ні хвилини не лишайтеся з ним без свідків.
Лев Назарович забрав пакет за годину. Він був стриманий, говорив мало, але після огляду наволочки подивився на Оксану вже без звичної лікарської відстороненості.
— Поки не буде ясно, що саме на тканині, не лягайте на цю подушку й не лишайтеся з чоловіком в одній квартирі без можливості покликати на допомогу.
Слово «чоловік» неприємно зачепило слух. Людина, яка мала оберігати її сон, могла перетворити цей сон на пастку.
Увечері Оксана все ж повернулася додому. Мирослава вмовляла лишитися в неї, але Оксана розуміла: Богдан має думати, що вона нічого не знає. Софія Захарівна визирнула зі своїх дверей, щойно Оксана піднялася на майданчик.
— Усе ціле?
— Поки що так.
— Заходь на чай, якщо що. У мене чай міцний, а слух іще міцніший.
У квартирі нічого не змінилося. Оксана зачинила двері, накинула ланцюжок, пройшла до спальні, відчинила кватирку й дістала чисту білизну. Але на колишню подушку нову наволочку не вдягла. Взяла іншу, з гостьового комплекту, і віднесла її до вітальні. Спати у спальні було неможливо: кожна складка простирадла здавалася слідом чужого наміру.
Богдан подзвонив о дев’ятій. Оксана ввімкнула запис і відповіла.
— Як ти?
— Краще. Була в Мирослави.
— Навіщо?
— Горло, кашель.
Він помовчав.
— Могла б мені написати.
— Ти ж на зустрічах.
— Я все одно хвилююся.
— Не треба.
— Ти вдома?
— Так.
У слухавці стало тихо. Потім він спитав надто недбало:
— У спальні ляжеш?
Оксана подивилася на зачинені двері.
— Ні. У вітальні легше дихати.
— Ти ж завжди казала, що на дивані спина ниє.
— Сьогодні ниє все.
— Як хочеш. Я завтра, мабуть, затримаюся.
— Добре.
— Оксан.
— Що?
— Не накручуй себе. Ти останнім часом надто тривожна.
— Мабуть, втомилася.
— От і відпочивай.
Він відключився. Оксана лишилася сидіти на дивані з телефоном у руці. Раніше після таких дзвінків вона сумувала. Тепер чула не турботу, а роздратування. Йому заважало, що вона не лягла у спальні…
