До цього моменту думка про коханку жила в ній як неприємний здогад, який можна було відштовхнути. Чужий аромат на шарфі Богдана. Квитанція з дорогого меблевого салону. Нічна усмішка в телефон, яку він ховав, щойно вона входила до кімнати. Роздратування у відповідь на найпростіше запитання, чому він знову затримався.
У нього завжди знаходилися пояснення: клієнт, звіт, дорога, мати, сестра. Особливо часто — сестра. Мар’яна Степанівна Кравець, троє маленьких дітей і чоловік Остап Романович, який пив, роботи уникав і витягував із дому останні гроші. Оксана купувала дітям черевики, переказувала кошти на ліки, оплачувала гурток для старшої дівчинки. Але Галина Петрівна, мати Богдана, приймала цю допомогу так, ніби невістка кидала крихти зі столу, за яким сама наїлася досхочу.
— У тебе, Оксаночко, всього вдосталь, — любила казати свекруха за сімейними обідами. — А в Мар’яни діти. Рідна кров.
Після таких слів Оксана зазвичай опускала очі. Дітей у неї самої не було. Після завмерлої вагітності Богдан тримав її за руку й клявся, що вони впораються, що їм вистачить одне одного, що жодна порожнеча не зруйнує їхній дім. Тоді вона вірила. А Галина Петрівна дедалі частіше говорила про онуків Мар’яни так, ніби вони мали зайняти місце дитини, яку Оксана втратила.
Тепер усе — образи, підозри, дивні паузи, чужий запах на речах, роздратовані погляди — раптом зібралося в один тугий холодний вузол. У спальні на ліжку лежала біла подушка. Річ, до якої вона щовечора притискалася обличчям. Річ, якої Богдан щойно торкався руками.
Думка про те, що чоловік міг принести в їхній дім не зраду, а смерть, здалася спершу неможливою. Потім її знудило — від слабкості, жаху й того, що неможливе вже сталося в неї на очах.
Оксана пішла на кухню, відкрила нижню шухляду й знайшла гумові рукавички для прибирання. Пальці тремтіли так сильно, що вона не відразу натягла їх. Потім дістала чистий пакет для заморожування й повернулася до спальні, ступаючи обережно, ніби повітря навколо ліжка було натягнуте тонкою невидимою сіткою.
Наволочку вона зняла, не торкаючись середини. Поклала в пакет, щільно закрила застібку й винесла на кухонний стіл. Потім довго мила руки, хоча рукавички вже викинула. Вода шуміла надто голосно, і цей шум допомагав не чути власного дихання.
Телефон блимнув на столі. Повідомлення від Богдана.
«Як ти? На роботі тримаєшся? У мене зустріч затягнулася».
Оксана дивилася на ці слова, доки літери не почали розпливатися. Він був тут менш як десять хвилин тому. Стояв біля її ліжка, капав щось на подушку, сідав у машину під вікном. І тепер писав із неіснуючого відрядження з такою спокійною точністю, ніби брехня давно стала для нього робочим інструментом.
Вона набрала відповідь повільно, стираючи кожне зайве слово.
«Голова болить. Розбираю папери в аптечному пункті. Пізніше напишу».
Перед відправленням вона перечитала повідомлення двічі. Якщо Богдан зрозуміє, що вона була вдома, він повернеться. Або зателефонує матері. Або вигадає нову версію, ще небезпечнішу за першу. Оксана натиснула на стрілку й поклала телефон екраном донизу.
Потім вона фотографувала все підряд: ліжко без наволочки, подушку, закритий пакет, годинник на стіні, вхідні двері. На сходовому майданчику після торішньої крадіжки посилок мешканці поставили маленьку камеру. Запис зберігся. Богдан увійшов до квартири о 13:26 і вийшов через вісім хвилин. Обличчя було видно чітко.
Оксана відправила ролик на резервну пошту й ще довго сиділа на кухні поруч із пакетом. Хвороба не відступила, але страх зробив думки жорсткими й ясними. Не можна нюхати тканину. Не можна прати наволочку. Не можна дзвонити Богданові й кричати. Треба було знайти людину, яка не злякається раніше за неї…
