На кріслі на нього чекав одяг. Сорочка з м’якої тканини, темні штани, піджак, туфлі без слідів чужого пилу. Усе було підібрано майже точно, і від цього Маркові стало ще ніяковіше. Він застебнув манжети, поправив комір і кілька разів вдихнув, намагаючись звикнути до відчуття чистоти.
Перш ніж вийти, він знову подивився в дзеркало.
— Тримайся, — сказав він своєму відображенню. — Раз уже ввійшов у цю гру, знайди в ній хоч якийсь сенс.
Коли він спускався сходами, у холі відразу стало тихіше. Соломія стояла внизу і, побачивши його, не змогла приховати подиву. Перед нею був той самий Марко, якого вона бачила біля стіни: худий, насторожений, із глибокою втомою в очах. Але чисте обличчя й строгий одяг ніби витягли назовні ту гідність, яка раніше ховалася під лахміттям.
Їхні погляди зустрілися.
— Марко… — тихо сказала Соломія. — Я б вас не впізнала.
Він хотів відповісти щось просте, але слова не знайшлися. У її голосі не було ні жалю, ні насмішки. Це збентежило його сильніше, ніж будь-яка зневага.
Лариса з’явилася у дверях і зміряла його поглядом.
— Тепер хоча б не соромно показати людям.
Марко промовчав. Він бачив, як Соломія здригнулася від цієї фрази, і раптом зрозумів: вона теж тут бранка. Просто її клітка блищала золотом. Від цієї думки йому стало водночас легше й важче. Він не знав, чи ненавидить вона його за згоду, чи боїться майбутнього, чи жаліє його — і ця невідомість висіла між ними тонкою, болісною паузою…
