Соломія різко підвелася.
— Шлюб?
— Ти вийдеш заміж за Марка. За того самого бездомного, до якого сьогодні так прагнула.
Вона дивилася на мачуху й не могла відразу вимовити ані слова. Сенс сказаного здавався надто безглуздим, надто жорстоким, щоб бути правдою.
— Ти не можеш говорити серйозно.
— Я говорю цілком серйозно.
— Я допомогла людині, яка голодувала. І тільки. Ти не маєш права перетворювати це на покарання.
Лариса підійшла ближче. Її голос став тихим, майже лагідним, і від цього звучав іще страшніше.
— У тебе, звісно, є вибір. Але якщо ти відмовишся, у твого нового знайомого можуть початися неприємності. Випадкова знахідка при ньому. Неприємні свідчення. Обвинувачення, від якого людині з вулиці майже неможливо захиститися.
Соломія відступила.
— Ти не посмієш.
— Спробуй перевірити.
У кімнаті зависла тиша. Десь унизу, у чужому для себе холі, стояв Марко, не знаючи, що його ім’я вже використовують як важіль. Соломія раптом ясно зрозуміла: її добрий порив став для Лариси приводом поставити під удар іншу людину.
Їй хотілося вибігти, знайти батька, вимагати захисту, але образ Романа за зачиненими дверима кабінету зупинив її. Він міг шкодувати, міг страждати, міг говорити правильні слова, але у вирішальну мить майже завжди відступав перед Ларисою. Соломія вперше відчула себе в цьому домі цілковито самотньою.
— Навіщо тобі це? — спитала вона. — Що ти хочеш довести?
— Що милосердя без розуму небезпечне. Що ти не вища за правила родини. Що не кожен, кому ти простягаєш руку, вартий довіри.
Соломія відвернулася до вікна. Вона не бачила Марка, але уявляла його обличчя: втомлене, насторожене, ще не звикле до того, що ним розпоряджаються. Думка про те, що він може постраждати через неї, виявилася нестерпною.
— Якщо я погоджуся, його не чіпатимуть?
— Він отримає дах, їжу й чистий одяг. Ти отримаєш урок.
Це не була обіцянка щастя, але це був єдиний спосіб не дати Ларисі зруйнувати людину остаточно.
Тим часом Марка відвели до просторої ванної кімнати. Світла плитка, мармурова ванна, блискучі крани, рівно складені рушники — все це здавалося йому частиною світу, куди його не мали б пускати. Служник показав полиці з милом, бритвою, чистим одягом і пішов.
Залишившись сам, Марко ввімкнув гарячу воду. Пара швидко заповнила кімнату. Він повільно зняв старий одяг, ніби разом із ним знімав чужі погляди, бруд підворіть, запах нічлігів, холод каменю. Вода обпекла шкіру й одразу принесла таке полегшення, що він мимоволі заплющив очі.
Він довго тер руки, шию, груди, промивав волосся, дивився, як вода темніє. Здавалося, вулиця не хотіла відпускати його, в’їлася в шкіру, в нігті, в саму пам’ять. Але тепло розм’якшувало біль, і на короткий час Марко відчув себе не волоцюгою, а просто втомленою людиною.
Коли він вибрався, загорнувся в рушник і підійшов до дзеркала, на нього дивився зарослий незнайомець. Руки тремтіли, коли він узяв бритву. Лезо повільно відкривало обличчя, яке він майже забув. Вилиці, підборіддя, лінія губ — риси ставали виразнішими з кожним рухом.
Закінчивши, Марко довго стояв перед дзеркалом. У відображенні був іще змучений, худий чоловік, але вже не той, кого легко не помітити біля стіни.
— Невже це я? — прошепотів він, ледь торкаючись пальцями гладкої щоки…
