Бездомний свідок вирішив втрутитися

Він розгублено поглянув на неї.

— Що ви пропонуєте?

— На нашій території стоїть гостьовий будинок. Він трохи осторонь від головного, там усе облаштовано. Поживи в ньому, доки не влаштуєш своє життя. Ніхто не порушуватиме твого усамітнення, ти залишишся самостійним. Я оплачу навчання: коледж, курси — обирай, що тобі потрібно. І, якщо захочеш, у моєму фонді знайдеться для тебе справжня робота, за яку платять зарплату. Усі ці дні ми всією родиною обговорювали те, що сталося. Те, чого ледве вдалося уникнути, твій учинок… Ми хочемо, щоб ти був у нашому житті. Жалість тут ні до чого. У нашій історії ти вже є.

Денис перевів погляд на Галину, наче тільки вона могла підтвердити, що йому не почулося.

— Усе так, — сказала директорка. — Щодо програми переходу пані Громова вже домовилася. Погодишся — сьогодні ж і переїдеш.

Він знову поглянув на Світлану, потім на Ігоря й Марину. Усі троє чекали з надією, немов зараз не існувало нічого важливішого за його відповідь.

— Але ж я вам чужий, ви про мене нічого не знаєте, — невпевнено промовив він. — Я з вулиці. У вашому житті геть нічого не розумію. Навіть за вишуканою вечерею не второпаю, яку виделку брати…

— А сміливість тобі знайома? — перебила Світлана. — Умієш чинити як слід, коли важко? Допомогти людині й нічого за це не попросити? З рештою разом упораємося.

— Самою вдячністю цього не поясниш, Денисе, — додав Ігор, стиснувши його плече. — Перед нами чудова людина. Їй потрібен шанс, і вона на нього заслужила. Тільки про це йдеться.

Відповісти заважав клубок у горлі. Денис згадав маму: що б вона сказала, побачивши все це?

— Гаразд, — тихо вимовив він. — Давайте. Я згоден.

Здавалося, від усмішки Світлани в кабінеті стало світліше.

— Ласкаво просимо до родини, Денисе.

З вікна машини він дивився на маєток Громових, і всередині все стискалося. Пагорб на околиці Кленовця, краєвид на цілу долину — і територія, просторішої за яку він іще не бачив. Навіть притулок був менший. Навіть школа, де він навчався, поки була жива мама.

— Ось ми й приїхали, — сказав Ігор, заїжджаючи до гаража на шість машин. — Освоюйся, Денисе. Тепер це твій дім.

Денис повільно вибирався з машини, наче збирався ступити на іншу планету. Серед доглянутих садів, метрах у двохстах шістдесяти від головної будівлі, стояв гостьовий будинок. Денис одразу зрозумів: будь-яка квартира, у якій йому доводилося бувати, була меншою.

— Тут житимеш ти, — сказала Марина, відмикаючи двері. — Сам, стільки, скільки тобі буде потрібно.

Переступивши поріг, він завмер посеред вітальні. На стіні висів плаский телевізор, на письмовому столі стояв комп’ютер. Кухня була обладнана всім необхідним. У спальні — величезне ліжко під горою подушок і шафа, якій наче не було кінця-краю. В окремій ванній кімнаті вміщалися і ванна, і душ.

— Не подобається обстановка? — стривожено запитала Марина, не дочекавшись від нього ані слова. — Ми можемо все переробити.

— Та краще й бути не може, — випалив він, і голос зірвався. — Я за все життя нічого красивішого не бачив.

Марина всміхнулася й міцно його обійняла.

— Ти заслужив на це, Денисе. І на значно більше.

У перші тижні вранці він досі здригався й прокидався вдосвіта. Кілька секунд не розумів, куди потрапив. Потім згадував: він більше не в лісі. Під ним м’яка постіль. Над ним дах, і він нікуди не зникне.

Громови намагалися допомогти йому освоїтися. Під час регулярних спільних обідів Світлана розпитувала, як він жив, чого хоче, що збирається робити. Ігор влаштував його до місцевого коледжу на програму управління бізнесом; місце у фонді чекало, щойно Денис буде готовий. Марина поводилася з ним так, ніби він і справді був її двоюрідним братом.

Але на офіційній вечері перед Денисом опинялася дюжина різних виделок, і він губився. Губився він і з домашніми працівниками, які вперто хотіли все робити за нього. День у день знаходилося щось нове, через що він почувався рибою, викинутою на берег.