Бездомний свідок вирішив втрутитися

Перший удар припав на початок другого місяця. Денис займався в гостьовому будинку, готуючись до іспиту, коли почув стукіт.

— Заходьте.

Він очікував побачити когось із працівників із посилкою. Натомість увійшов незнайомий високий худорлявий чоловік у сірому костюмі й темній краватці. Маленькі очі були холодними, наче два крижані уламки.

— То ось він, славетний Денис. Герой, виходить, — сказав відвідувач, зачиняючи двері.

Денис підвівся. Усе, чого навчила його вулиця, забило на сполох.

— Ви хто?

— Станіслав Громов. Брат Світлани.

Брат? Денис не чув про нього ані слова. Ні фотографії в будинку, ні згадки імені.

— Радий знайомству, — сказав він, залишаючись на місці.

Станіслав пройшовся кімнатою, роздивляючись обстановку, наче складав опис майна.

— Непогане гніздечко. Сестра, мабуть, вгатила купу грошей, щоб безпритульному хлопчиськові тут затишно жилося.

Від цих останніх слів Дениса пройняв холод. Стільки зневаги було в голосі — наче перед Станіславом опинився якийсь шкідник, що випадково заповз у будинок.

— Ваша сестра щедро мені допомогла, — відповів він, намагаючись говорити рівно.

— Щедро? — Станіслав невесело розсміявся. — То ось як ви це називаєте. Як на мене, довірливо. Хоча кому що до вподоби.

Він наблизився й зупинився за два кроки. Денисові довелося змусити себе не відступити.

— Слухай уважно. Чим ти морочиш голову моїй сестрі, я не знаю. Але на її наївність не хворію. Казка про доброго хлопчика, який рятує багату жінку, мене не переконує. Ніхто нічого не робить задарма. Завжди є розрахунок.

— Немає жодних ігор, — відповів Денис уже сердито. — Я допоміг їй, бо так треба було вчинити.

— Треба було? Як зворушливо. — Станіслав знову розсміявся. — І ось тобі житло на її землі, оплачене навчання, обіцяна робота. За один правильний учинок. Вдало влаштувався, правда ж?

Денис стиснув кулаки. Хотілося криком довести, що все не так, але будь-яке його слово цей чоловік міг обернути проти нього.

— Що вам від мене потрібно? — тихо запитав він.

— Щоб тебе тут не було. Забирай своє й повзи назад у ту нору, з якої виліз. Сестра завжди була м’якотілою. За пару місяців забуде тебе й заведе собі черговий проєкт. А от якщо вирішиш залишитися, пустити тут коріння… — Станіслав нахилився до нього й заговорив тихіше. — Я перетворю твоє життя на пекло. Витягну весь бруд із твого минулого. Усім доведу, що ти вуличний шахрай зі своїми розрахунками. Я тебе знищу.

Двері різко відчинилися.

— Що тут відбувається?

На порозі стояла Світлана. Такого виразу обличчя Денис у неї ще не бачив: стримана, холодна лють, від якої ставало моторошно.

Станіслав відсунувся від нього з виглядом людини, яка не зробила нічого особливого.

— Світлано! Не чекав на тебе. Оце знайомлюся з твоїм новим проєктом.

— Я все чула. Від початку до кінця.

На мить його обличчя виказало страх, але він швидко опанував себе.

— Світлано, я лише…

— Погрожував тому, хто врятував мені життя. — Тихі слова різали, мов лезо. — Навіть від тебе такої підлості не чекала, Станіславе.

— Я за родину хвилююся. Ти ж не знаєш ані цього хлопця, ані звідки він узявся.

— Мені відомо достатньо. Коли мене живцем засипали землею, він єдиний спробував допомогти. А ти де був, братику? Що робив, поки Роман готував мою смерть?

Ніхто не відповів. Мовчання було важким.

— Тобі ж було відомо, — продовжила Світлана, і тепер її голос затремтів. — Роман розповів тобі про свій задум. Ти знав — і не втрутився.

Станіслав зблід.

— Вигадки! Це ж божевілля!

— Роман у всьому зізнався поліції. І про твої двадцять дев’ять відсотків компанії розповів. Ти отримав би їх після моєї смерті. Так ви домовилися, правда?

Денисові здалося, що земля йде з-під ніг. Її рідний брат був причетний. Чекав вигоди від її загибелі.

— Я… Нічого я… — Станіслав затинався, не знаходячи відповіді.

Світлана вказала на двері.

— Геть звідси. Негайно. Не смій повертатися. Брата в мене більше немає. Ти мені ніхто.

— Світлано, прошу тебе…

— Геть!