Бездомний свідок вирішив втрутитися

Станіслав більше нічого не сказав. Почулися кроки по гравію в бік машини, грюкнули дверцята. Потім стало так тихо, ніби цю густу тишу можна було різати ножем.

Світлана повернулася до Дениса. Замість злості на її обличчі тепер були горе й утома.

— Пробач, що тобі довелося це побачити. Мій рідний брат…

— Ваш брат… — тільки й спромігся вимовити Денис.

— Він заздрив мені все життя. Коли ми були молоді, батько доручив компанію мені: розумів, що Станіславові забракне характеру нею керувати. Брат цього не пробачив. А Роман запропонував йому можливість забрати те, що він вважав своїм по праву. Сам убивати не хотів, але дозволити вбити мене й заробити на цьому був готовий.

Денис сів поруч із нею. Слів не знаходилося.

— Знаєш, що найгіркіше? — Світлана дивилася в підлогу. — Якби він попросив — я б усім поділилася. А він віддав перевагу зраді.

Денис поклав долоню їй на плече. У цьому невеликому русі було більше, ніж він міг би сказати.

— Родина — це не лише кровні узи, — тихо промовив він. — Родина — це ті, хто залишається поруч, коли все руйнується.

Вона здивовано поглянула на нього.

— Ти ще такий молодий. Звідки в тебе така мудрість?

— Після маминої смерті я вирішив, що справжньої родини в мене вже не буде. Усе життя буду сам. Але ви прийняли мене. Ви, Ігор, Марина. Ви мені рідніші за батька, який утік, чи за родичів, яких я так і не дочекався.

Світлана міцно обійняла його.

— Дивовижна ти людина, Денисе. Дивовижна.

Наступні тижні далися всім важко. Справу Станіслава передали до прокуратури: хоча викрадати Світлану він особисто не допомагав, йому загрожував суд за змову. Газети знову писали про родину, журналісти ще наполегливіше домагалися розмови з Денисом.

Маєток тепер охороняли додаткові працівники. Світлана майже перестала відпускати Дениса самого; усі жили в напруженні, чекали нового удару.

Дощового четверга Марина покликала його до вітальні головного будинку.

— Денисе, любий, тут до тебе прийшли.

У її голосі було щось незвичне. Марина нервувала — вона, якій зазвичай нервовість була зовсім не властива. Денис одразу насторожився.

Гість розташувався на дивані, наче у себе вдома. Худий, із поріділим волоссям, запалими очима та змією, витатуйованою на шиї. Денис упізнав би його будь-де.

— Синку! — Чоловік підвівся. Усміхалися лише губи, очі залишалися такими самими. — Скільки часу минуло. Як же ти виріс!

Ноги наче приросли до підлоги. Денис не міг зрушити з місця.

— Навіщо ти прийшов?

— Побачити сина. Я ж батько, маю право.

— Ти покинув мене, — здавлено промовив Денис. — Дев’ять років тому пішов. І більше не повернувся.

— Були труднощі, синку. Великі. Тепер я з ними розібрався. Приїхав забрати тебе додому, до того, що належить нам.

Від слова «нам» усередині наче стався вибух. Денис і не знав, що в ньому може бути стільки люті.

— Нам? Усе наше ти продав і втік із міста! Я сам залишився. На вулиці ночував, голодний ходив. Ти де був?

Батько трохи підняв руки, немов заспокоюючи його.

— Знаю, тоді я все занапастив. Але тепер усе інакше. Зараз я справді тобі допоможу.

Ігор увійшов нечутно.

— Вибачте, але Денис уже дорослий, — сказав він. — Тут він за власним бажанням. Якщо не хоче йти, ніхто його не змусить.

Повернувшись до нього, батько Дениса знову вдав усмішку.

— Пане Громове! Для мене честь зустрітися з вами. Чув про вас, про те, як ви опікуєтеся моїм хлопчиком. — «Моїм» він наголосив особливо. — Шляхетний вчинок. Але батько повернувся, тож тепер можна про нього не турбуватися.

— Я залишуся тут, — твердо сказав Денис. — З тобою не поїду. Ти перестав бути батьком, коли покинув мене. Сам від цього відмовився.

Усмішка зникла. Обличчя чоловіка стало жорстким.

— Не ускладнюй, хлопче. Нам би з тобою віч-на-віч поговорити. Усе вирішимо по-сімейному.

— Він відмовився, — урвав його Ігор, затуляючи собою Дениса. — Повнолітня людина сама вирішує, куди їй іти. Ти за нього не вирішуватимеш.

Чоловіки дивилися один одному просто у вічі. Напруження, здавалося, можна було розрізати.