— Андрію, ну що ти стоїш, допоможи дружині, покажи, де розписуватися.
Андрій ступив було до столу з ручкою, і в ту саму мить на подвір’я в’їхала машина. Грюкнули дверцята.
Сходами, спираючись на ціпок, піднялася Людмила Іванівна, маленька, сувора, у темному жакеті, з текою під пахвою. Віктор підвівся, заметушився, залебезив.
— А ось і наш нотаріус.
— Заходьте, заходьте. Усе готово. Господиня ось, при пам’яті, згодна.
Людмила Іванівна увійшла. Обвела світлицю повільним поглядом поверх окулярів. Подивилася на Віктора, на Христину, на Андрія, що тупцяв біля дверей, на розкладені папери, і на Марину, що сиділа за столом рівна, бліда, але спокійна.
— Згодна, значить, — сказала нотаріус тихо. — А це, виходить, лежача хвора дружина, що сама приїхати не може.
У світлиці запала тиша.
Віктор відчув недобре, усмішка сповзла з його обличчя.
— Ну, це їй полегшало.
— Полегшало.
Людмила Іванівна підійшла до столу, взяла зі столу папери, стала перебирати сухими пальцями, надягнувши окуляри. Договір купівлі-продажу. Ціна, бачу-бачу, удвічі нижча за справжню.
Згода продавця.
— А продавець у нас хто?
— Марина. За довіреністю.
Вона підвела очі.
— А де довіреність, люб’язний? Покажіть-но мені довіреність.
Віктор заметушився, дістав із теки аркуш.
Людмила Іванівна взяла його, піднесла до самих окулярів, довго дивилася. Потім поклала на стіл, акуратно розгладила й промовила, неголосно, але так, що кожне слово впало як камінь.
— Це підробка…
