— Лише коли мене просять усміхатися за командою.
Цього разу Артем справді усміхнувся. Йому слід було б дратуватися, але натомість він упіймав себе на тому, що чекає її наступної шпильки.
Готель біля води зустрів їх блиском мармуру й широкими вікнами. Для Софії забронювали окремий номер — просторий, із балконом і краєвидом на темну гладінь води. Вона вийшла на балкон, вдихнула вологе повітря й на кілька хвилин дозволила собі забути, чому перебуває тут. Краса місця була майже болісною: надто велика, надто спокійна порівняно з тим, що діялося всередині.
Надвечір вона обрала сукню без зайвої розкоші, але елегантну. Вона не робила її чужою самій собі, і це було важливо. Коли Софія спустилася до холу, Артем уже чекав. Він обернувся, побачив її і на частку секунди втратив звичну незворушність.
— Вам дуже пасує, — сказав він. Стримано, майже обережно, але без насмішки.
Софія кивнула.
— Дякую.
Бальна зала була наповнена музикою, негучними розмовами й тим особливим напруженням, що виникає там, де люди усміхаються не стільки одне одному, скільки своєму становищу. Чоловіки в дорогих костюмах, жінки в прикрасах, офіціанти, що ковзали між столами, — усе здавалося знайомим із попередніх вечорів, але Софія помітила: Артем сьогодні не тиснув на неї. Не поправляв поглядом, не підказував кожен рух, не тримав під контролем кожну її фразу. Це дозволило їй трохи розслабитися.
Пізніше вони опинилися за невеликим столиком осторонь від шуму. Перед ними стояли келихи, а розмова несподівано звернула туди, куди Софія не очікувала.
— Яким було ваше життя до всього цього? — запитав Артем.
Вона подивилася на нього з підозрою.
— До контракту?
— До мене. До особняка. До цих вечорів.
Софія провела пальцем по краю келиха…
