— Я людина, Артеме. Не виставковий предмет, який можна поставити під правильним кутом.
Він нічого не сказав, але на його обличчі з’явився той жорсткий вираз, який вона вже навчилася впізнавати.
Коли гості пішли й двері особняка зачинилися, Софія більше не стала стримуватися. У вітальні, серед дорогих крісел і м’якого світла, вона зупинилася перед ним.
— Тепер я остаточно зрозуміла, чого ви хочете. Вам потрібна красива річ поруч. Трофей, який можна показати колишній нареченій, партнерам, усім цим людям. Але те, що я підписала ваш контракт, не дає вам права поводитися зі мною як із порожнім місцем.
Артем різко обернувся.
— Ви чудово знали умови.
— Знала? — вона гірко всміхнулася. — Я знала тільки, що моїй матері потрібна допомога. Ви скористалися цим і назвали угодою.
— А ви прийняли цю угоду.
— Бо в мене не було вашої розкоші — вибирати спокійно! — голос Софії здригнувся, але вона не відступила. — Вам зручно думати, що все чесно, бо на папері стоять підписи. Але підпис не перетворює людину на річ.
— Річ? Ви перебільшуєте.
— Ні. Ви просто звикли бачити в людях користь. Хто допоможе, хто завадить, кого можна купити, кого можна поставити в потрібне місце. Але я не така, як ви. Я відчуваю, мені боляче, мені соромно, я злюся. І якщо ви цього не розумієте, то втрачаєте не я.
У кімнаті стало тихо. Артем стиснув пальці, ніби хотів відповісти різко, але слова не знаходилися. Софія дивилася на нього ще кілька секунд, потім розвернулася й пішла до своєї спальні.
Тієї ночі вони спали окремо. Особняк був досить великий, щоб люди могли жити в ньому, майже не зустрічаючись. Але відстань між кімнатами не зменшувала напруження. Артем довго сидів у вітальні, вдивляючись у темряву. Найнеприємнішим було не те, що Софія наважилася сперечатися. Найнеприємнішим було те, що в її словах звучала правда.
Дорога до узбережжя тяглася рівною сірою стрічкою. Машина рухалася м’яко, майже безшумно, і в салоні довго стояла тиша. Артем вів сам, час від часу поглядаючи в дзеркала, Софія дивилася у вікно. Вони їхали на благодійний вечір, де збирали кошти для освітнього фонду, і вона заздалегідь готувалася до нових поглядів, усмішок і перевірок.
І все ж поруч з Артемом сьогодні було інакше. Звична жорсткість між ними трохи послабла, мов натягнута нитка, яку нарешті перестали смикати.
— Ви сьогодні незвично мовчазні, — сказав він, не відриваючи погляду від дороги.
— Хіба це порушення договору?
Він тихо видихнув. Майже смішок, але не зовсім.
— Ні. Я подумав, може, у вас є запитання щодо вечора.
— Поки що ні. Але дякую за турботу, якщо це була вона.
— Ви завжди відповідаєте так гостро?
