— Звичайним. Небагатим, але моїм. Батько помер, коли я була ще дитиною. Ми з мамою звикли давати собі раду самі. Я рано почала працювати, бо чекати допомоги було нізвідки. Коли вона захворіла, стало важче. Іноді здавалося, що все, що я роблю, — це намагаюся встигнути раніше за черговий рахунок, чергове погіршення, черговий страх.
Вона не хотіла говорити надто багато, але слова вийшли самі. Артем слухав уважно. Не перебивав, не дивився в телефон, не вдавав, ніби розмова його втомлює.
— А ви? — запитала Софія після паузи. — Як це — вирости серед усього, що для інших виглядає мрією?
Артем криво всміхнувся.
— Мрія збоку рідко схожа на життя зсередини. У домі було все, крім права бути слабким. Батько вимагав результату, завжди. Хороших оцінок було замало, треба було краще. Успіху було замало, треба було довести, що він не випадковий. Коли його не стало, мені довелося взяти на себе надто багато, хоча я вдавав, що готовий.
Він замовк. Софія не квапила.
— Потім з’явилася Вікторія, — продовжив він глухо. — Я вирішив, що це нарешті щось моє. Не угода, не обов’язок, не спадок. Просто людина поруч. Вочевидь, я помилився.
Софія вперше побачила не лише холодного господаря особняка, а людину, яка надто довго носила броню й уже не розуміла, де вона закінчується.
— Схоже, ми обоє рано навчилися триматися, — сказала вона м’якше, ніж збиралася.
Артем глянув на неї зі здивуванням. У її голосі не було жалю, і тому сказане чомусь зачепило сильніше.
Їхню тишу порушила Вікторія. Вона з’явилася поруч із бездоганною усмішкою, ніби саме цього моменту й чекала.
— Софіє, ви сьогодні маєте чудовий вигляд, — промовила вона. — Артем завжди вмів обирати те, що виглядає ефектно.
— Вікторіє, — спокійно відповіла Софія. — Ви теж не залишилися непоміченою.
Усмішка суперниці стала гострішою.
— Напевно, для вас це великі зміни. Від роботи в саду до прийомів такого рівня. Сподіваюся, вас не надто втомлює звикання.
Софія вдихнула. Вона могла спалахнути, могла відповісти різко, але обрала інше.
— Зміни справді великі. Але я помітила одну річ: щирість видно в будь-якій залі. Навіть там, де її не звикли зустрічати.
Вікторія на мить втратила вираз обличчя. Артем бачив це й уперше відчув не злорадство, а тихе захоплення…
