Звичайна загублена сережка привела дівчину до таємниці, про яку наречений явно не збирався їй розповідати

Софія не зрозуміла, до чого веде розмова, і насторожено притиснула відремонтований годинник до грудей.

— Постійна помічниця мені начебто не потрібна, — вела далі Марина й дозволила собі коротку усмішку. — Але самій тут часом надто тихо. Не хотіла б спробувати повчитися?

В очах дівчини з’явилася недовірлива надія. Так дивиться людина, яка звикла чекати від життя нового удару й тому не вміє одразу прийняти несподівану доброту.

— Хотіла б, — ледь чутно відповіла Софія.

У майстерні знову стало двоє. Спершу нова учениця підмітала, заварювала чай і розкладала інструменти, потім Марина показала їй, як відкривати корпус, не лишаючи подряпин, і куди складати крихітні гвинтики. Вона не намагалася замінити Степана Андрійовича, але мимоволі чула у власних поясненнях його спокійні інтонації.

Коло справді замкнулося. Колись літній годинникар впустив зламану дівчину, не вимагаючи від неї ні веселості, ні вдячності, і терпляче навчив лагодити механізми, а разом із ними — себе. Тепер Марина простягала ту саму можливість іншій самотній душі.