Минуло ще два роки. Степан Андрійович помер навесні, уві сні, на вісімдесят третьому році життя. Пішов так само тихо, як працював: без шуму й зайвих слів. Після нього лишилася майстерня, наповнена ходом годинників, і учениця, якій він устиг передати ремесло.
Марина ховала його як батька. Один батько подарував їй життя й залишив пам’ять у двох однакових годинниках, другий допоміг повернути саму здатність жити, коли вона здавалася безнадійно зламаною. На прощання прийшло багато містян — люди приносили історії про механізми, які майстер колись урятував, і про добрі вчинки, про які він нікому не розповідав.
За заповітом майстерня перейшла Марині. Перші тижні самотність за верстаком відчувалася особливо сильно. Вона раз у раз чекала знайомого покашлювання із сусідньої кімнати чи фрази про надто міцний чай, але відповідало лише цокання.
Поступово біль став частиною теплої вдячності. Марина відчиняла двері щоранку, зберігала лад Степана Андрійовича й продовжувала працювати так, як він учив: не кваплячись, не здаючись завчасно й пам’ятаючи, що за кожною річчю стоїть людина.
Одного літнього дня двері були розчинені назустріч теплому дню. На порозі з’явилася худенька дівчина років вісімнадцяти. Вона м’ялася, не наважуючись увійти, і обома руками притискала до грудей розбитий наручний годинник.
— Мені сказали, ви беретеся навіть за безнадійне, — тихо промовила незнайомка. — Це належало мамі. Її нещодавно не стало, і більше в мене майже нічого не лишилося.
Марина подивилася на згорблені плечі, налякані очі й пальці, що берегли зламаний механізм, ніби всередині ще жевріла мамина присутність. Перед нею ніби постала вона сама, яка вперше прийшла до Степана Андрійовича з настінним годинником і зруйнованим життям.
— Заходь, — м’яко сказала Марина. — Сідай біля вікна. Зараз подивимося, що можна зробити.
Дівчину звали Софія. Мати померла нещодавно, батька поруч не було, близьких родичів майже не лишилося. Ремонт зайняв близько пів години: ушкодження виглядало страшнішим, ніж було насправді, і невдовзі стрілки знову пішли.
Отримавши годинник, Софія не квапилася йти. Вона розглядала полиці, прислухалася до різних голосів механізмів і затримувала погляд на інструментах. У її нерішучості Марина вдруге впізнала власне минуле.
Вона попросила дівчину покласти долоні на стіл. Пальці залишалися нерухомими.
— Руки в тебе не тремтять, — зауважила Марина майже тими самими словами, які багато років тому почула сама. — У наш час це рідкісна якість…
