Спершу він довго не міг наважитися. Андрій бачив, як Лариса ховає лікарняні папери, як рахує гроші й удає, ніби нічого особливого не відбувається, а сам уночі думав тільки про операцію. Пропозиція Руденка поверталася знову й знову: за одну шкуру можна було оплатити лікування й іще зберегти невеликий запас.
Він переконував себе, що вовчиця — лише дикий звір. У лісі щодня гинуть тварини, міркував Андрій, а ця смерть бодай допоможе врятувати дружину. Слова звучали переконливо, поки лишалися відстороненими, але варто було уявити біле тіло на землі, як усі доводи розсипалися.
Щоранку Андрій знаходив новий аргумент і вже надвечір не вірив йому. Він згадував вартість операції, бачив, як Лариса морщиться від болю, і називав майбутній постріл вимушеним обміном одного життя на інше. Але за цією акуратною формулою однаково лишалася проста правда: гроші пропонувалися йому саме тому, що звір довіряв лісникові більше, ніж мисливцям, і тільки ця довіра робила замовлення здійсненним.
Кілька днів він ходив своєю ділянкою, відшукуючи сліди. Місце, де трималася вовчиця, Андрій знав приблизно, адже три роки спостерігав за нею не як мисливець за здобиччю, а як людина, звикла вважати лісових мешканців сусідами. Час від часу він приносив м’ясо й залишав його на пні біля струмка, поступово привчивши обережного звіра до свого запаху.
Біла хижачка почала підходити близько. Вона ніколи не дозволяла себе торкатися, зате перестала ховатися й могла спокійно їсти за кілька кроків від лісника. Довіра виникала повільно, сезон за сезоном, і до пропозиції Руденка Андрій вважав її однією з рідкісних нагород, якими ліс відповідає терплячій людині.
Того дня він знову приніс м’ясо й розклав його на знайомому пні. Вовчиця вийшла сама, не зробила звичного кола, не стала перевіряти вітер і відразу підійшла до їжі. Рушниця висіла в Андрія за плечем, а звір був так близько, що схибити було майже неможливо.
— Я повільно зняв ремінь, — вів далі він, дивлячись не на рідних, а кудись у простір між ними. — Вона чула рух, але не злякалася. Я підняв ствол і поклав палець на спуск. Уже відчував, як пружина пручається.
Андрій показав це рукою — ледь помітно зігнув вказівний палець. Від простого жесту в Максима болісно стиснулося в грудях. У кімнаті ніхто не перебивав, тільки за вікном літній вітер ворушив листя, від чого сонячні плями на підлозі повільно рухалися.
Вовчиця раптом перестала їсти й підвела голову. Вона не вишкірилася, не спробувала сховатися, а просто подивилася на Андрія. У її погляді не було розуміння загрози: звір пам’ятав три роки їжі, спокійний голос і людську постать, поруч із якою не траплялося лиха.
Саме ця довіра виявилася страшнішою за звинувачення. Андрій зрозумів, що вовчиця стоїть так близько не через власну безпечність, а тому, що він сам навчив її вважати себе безпечним. В останню мить рука смикнула ствол униз; пролунав постріл, куля зачепила задню лапу, і біле тіло відскочило вбік.
Звір завив від болю. Цей звук Андрій чув потім і уві сні, і в кожному скрипі гілок. Вовчиця відбігла, зупинилася й іще раз озирнулася на людину — уже знаючи, що той, кому вона довіряла, приніс їй страждання.
— Я впав навколішки просто в багнюку, — глухо сказав Андрій. — Просив пробачення в неї, у лісу, мабуть, у самого себе. Вона пішла, а я довго не міг підвестися. Усю дорогу додому повторював одне: тридцять років обіцяв захищати — і все перекреслив заради грошей.
Коли він замовк, Богдан підійшов до ліжка й простяг руку. Андрій потис її міцно, майже як раніше, і лікар зізнався, що після десяти років у медицині все ще надто мало розуміє про людину. Ліс, за його словами, живе за законами, яких не вміщують підручники, а Соломія знає про них більше, ніж багато фахівців.
Стара жінка лишилася біля вікна, лише кутик її губ ледь помітно сіпнувся. Переконавшись, що стан Андрія стабільний, Богдан попросив Максима викликати машину, коротко попрощався й поїхав. Максим дивився на живого батька й думав про білу вовчицю з перев’язаною лапою та трьох дитинчат у сараї — Андрій поки що навіть не здогадувався, наскільки близько вони перебувають…
