Наступні чотири дні в домі Коваленків вимірювалися не годинами, а маленькими перемогами. Щоранку Андрій робив трохи більше, ніж напередодні, а щовечора Соломія йшла до сараю зі своєю брезентовою сумкою й поверталася зі спокійним обличчям. Коли зникла причина внутрішнього надлому, тіло відновлювалося швидко, ніби й саме дивувалося можливості знову жити.
Уранці Максим розповів батькові, кого вони привезли з лісу і де тепер перебуває біла родина. Андрій вислухав мовчки, заплющив очі й довго не міг вимовити й слова, а тоді попросив лише передати Соломії, що готовий допомагати в усьому потрібному. До сараю він поки не пішов: розумів, що його поява може налякати вовчицю, і не хотів вимагати зустрічі заради власного полегшення.
На другий день Андрій самостійно дійшов до кухні. На третій вийшов надвір, сів на сходи й довго дивився туди, де за полем темніли сосни. Лариса принесла чай, вмостилася поруч, і подружжя мовчало плече в плече без ніяковості: після всього сказаного їм не потрібно було заповнювати паузи.
У сараї одужував інший бік цієї історії. Соломія приходила відразу після світанку, рипіла дверима й лишалася всередині по тридцять чи сорок хвилин. Вона промивала рану, міняла пов’язку, давала вовчиці настій і терпляче чекала, поки та вип’є воду.
Максим приносив свіже сіно й воду, але заходив лише з дозволу Соломії. Вовчиця більше не гарчала при його появі, хоча не зводила з нього очей і завжди влаштовувалася між людиною та виводком. Це обережне перемир’я влаштовувало Максима: після батькової розповіді він особливо ясно розумів, що людська допомога не дає права вимагати від дикого звіра вдячності.
Одного разу Максим зазирнув услід і побачив сцену, якій не міг знайти місця серед свого колишнього досвіду. Соломія сиділа просто на сіні, біла вовчиця лежала біля неї, витягнувши перев’язану лапу, і вони обидві дивилися у вузьку щілину між дошками, куди пробивалося ранкове світло. Одне вовченя діловито гризло носок старечого чобота, а двоє інших штовхалися біля материного боку.
Знахарка лише попросила щільніше зачинити двері, щоб не було протягу. На третій день хижачка вже не напружувалася під час перев’язки й лише іноді повертала голову, перевіряючи дії людських рук. Дитинчата помітно посмілішали, освоїли весь сарай і одного разу видерлися на стос дров, звідки Максимові довелося знімати їх по одному.
Того ж дня прийшов Павло Гнатенко. Він офіційно провідав Андрія, виміряв тиск, послухав серце, лишився задоволений і після цього дозволив собі випити чаю. Розмова вже перейшла на погоду й майбутні польові роботи, коли з двору долинув короткий високий звук, що явно належав не свійській птиці.
На запитання фельдшера Максим відповів, що в сараї все гаразд. Павло кивнув, однак отримав зовсім не ту інформацію, про яку питав, і біля воріт усе-таки звернув до будівлі. Він прочинив двері рівно настільки, щоб зазирнути всередину, кілька секунд простояв без руху, а тоді обережно зачинив їх.
— Біла, — тільки й сказав він, повернувшись до Максима.
— Біла. І з трьома вовченятами, — підтвердив той.
Павло знову подивився на сарай, похитав головою й пішов з виразом людини, якій показали вправний фокус, але відмовилися пояснити, як він улаштований. Максим не надав візитові особливого значення. Він забув, що в маленькому селі фельдшер мимоволі стає посередником, через якого проходять майже всі місцеві новини, а будь-яку неймовірну таємницю особливо важко втримати.
Увечері Павло зайшов до крамниці по хліб і сіль. Кілька чоловіків обговорювали косовицю й чергову поломку сусідського трактора, потім хтось спитав про здоров’я Андрія. Фельдшер чесно відповів, що той швидко йде на поправку, помовчав і додав: історія виявилася дуже дивною.
Він розповів про живу білу вовчицю в сараї, про трьох дитинчат і про те, що Соломія всього за кілька днів поставила пораненого звіра на ноги. Лихого наміру в його словах не було — побачене здавалося настільки незвичайним, що мовчати було майже неможливо. Уже до наступного ранку про таємних мешканців сараю знало все село…
