На четвертий день родина вперше зібралася за обідом не для тривожної наради, а просто тому, що настав час сідати до столу. Андрій зайняв звичне місце, їв з апетитом, підтримував розмову й лише іноді замовкав, дивлячись у вікно. Максим уже навчився впізнавати цей вираз: батько думав про вовчицю і про те, що одного дня має зустрітися з нею без зброї.
Після супу Максим відклав ложку й повідомив, що вони з Оксаною вирішили продати позашляховик. Виручених грошей мало вистачити на операцію Лариси й подальше лікування. Мати відразу заперечила: у молодої сім’ї одна машина, без неї буде важко добиратися на роботу й давати раду щоденним справам.
Рішення далося їм з Оксаною нелегко не через саму річ. Машина забезпечувала незалежність, пов’язувала їхній дім із роботою й батьками, дозволяла не залежати від рідкісного транспорту. І все ж після ночі, коли батько майже перестав дихати, Максим більше не міг сприймати зручність як аргумент проти лікування матері, а Оксана погодилася з ним ще до того, як він устиг викласти весь план.
— Дамо собі раду, — твердо сказав Максим. — Хвороба чекати не буде.
— Ви тільки-но стали на ноги, вам самим потрібні гроші, — не поступалася Лариса. — Ми знайдемо інший вихід.
— Ти вже одного разу вирішила замість мене, що я не здатен допомогти, — нагадав син. Він не підвищував голосу, але в інтонації з’явилася остаточність. — Дозволь хоча б тепер мені самому визначити, що для мене важливіше.
Вони заговорили водночас: Лариса доводила, що не прийме такої жертви, Максим перелічував варіанти, а Андрій переводив погляд з одного на іншу, бо обоє мали рацію по-своєму. Соломія вибрала коротку паузу й неголосно мовила: «Не кваптеся». Усі відразу замовкли — не зі страху, а тому, що спокійному тону старої жінки не хотілося суперечити.
Вона дістала невеликий темний флакон із тканинною пробкою й поставила перед Ларисою. Усередині був гіркуватий трав’яний відвар, який слід було приймати щоранку натщесерце по дві ложки впродовж кількох тижнів. Після цього треба було знову пройти обстеження й уже за його результатами обговорювати операцію.
Лариса покрутила флакон у пальцях і тихо спитала, чи допоможе засіб. Соломія не стала обіцяти неможливого: «Побачимо, що скаже лікар. Рішення, ухвалені в паніці, рідко бувають найрозумнішими». Андрій слухав її з довірою людини, якій більше не потрібні були докази.
Перш ніж Максим устиг знову заговорити про продаж машини, з двору долинув хрускіт гравію під важкими колесами. Великий чорний позашляховик повільно під’їхав до воріт і зупинився. З нього вийшов кремезний чоловік років п’ятдесяти у світлій сорочці й дорогих черевиках, уже вкритих сільським пилом.
Віктор Руденко окинув подвір’я поглядом, помітив відчинене вікно й упевнено попрямував до ґанку. Стукав він так, як стукають люди, звиклі до того, що їм відчиняють без зволікань. Андрій підвівся з-за столу, жестом зупинив сина, який уже збирався йти слідом, і сам вийшов у коридор; за секунду у двері знову вимогливо постукали…
