Руденко зайшов, кинув короткий погляд навсібіч і влаштувався в чужому домі з невимушеністю перевіряльника. З діловою усмішкою він повідомив, що радий бачити Андрія на ногах і чув про його недавню хворобу. Лісник відповів стриманим привітанням і не запропонував гостеві пройти до столу.
Підприємець одразу перейшов до мети візиту. До нього дійшов слух, що поранена біла вовчиця жива, перебуває в сараї й привела трьох таких самих рідкісних дитинчат. Руденко був готовий відмовитися від попереднього замовлення на шкуру й запропонувати за всіх чотирьох цілий мільйон — за умови, що отримає їх живими.
Він говорив без погроз і не намагався приховати розрахунок. У його уявленні угода навіть виглядала вигідною для всіх: звірі лишаться живі, родина отримає лікування, а рідкісна покупка перейде до того, хто здатен заплатити. Саме ця спокійна логіка раніше ледь не зламала Андрія, бо дозволяла не вимовляти вголос головного — вовчицю та її дитинчат знову пропонувалося перетворити на майно.
— Це великі гроші, Андрію Степановичу, — переконував він. — Операцію дружини оплатиш повністю, закриєш інші витрати, ще й залишиться. Такої нагоди вдруге не буде.
На кухні стояла цілковита тиша. Максим завмер біля одвірка, Лариса не ворухнулася за столом, а Руденко терпляче чекав, зберігаючи робочу усмішку людини, яка звикла вважати ціну головним аргументом. Андрій уважно розглядав гостя, як розглядав би незнайомий слід у лісі, визначаючи, наскільки давно той лишений і куди веде.
Він не став відповідати на пропозицію. Натомість повернувся, широко розчинив вхідні двері й тихо попросив Руденка піти. Усмішка на обличчі підприємця зникла.
— Ти розумієш, від якої суми відмовляєшся? — перепитав він.
— Розумію. Вийди, Вікторе, — повторив Андрій тим самим рівним голосом. — Будь ласка.
Руденко ще кілька секунд дивився на нього, потім знизав плечима, ніби зробив усе можливе й більше ні за що не відповідає. Він вийшов, сів за кермо, і чорна машина м’яко покотилася вулицею, здіймаючи пил. Андрій лишався на порозі, поки позашляховик не зник за поворотом, потім зачинив двері, повернувся на кухню й мовчки взяв ложку; Лариса так само мовчки присунула до нього тарілку.
Ніхто не похвалив Андрія за відмову. Після всього, що сталося, правильний вибір не потребував винагороди й не перетворював колишню помилку на добрий вчинок. Але Максим помітив, що батько тримає ложку твердою рукою, а Лариса вперше слухає розмову про гроші без паніки; у цій спокійній тиші родина повертала собі те, що ледь не втратила разом із довірою.
Минуло кілька тижнів. Вовчиця впевнено ставала на всі чотири лапи, ушкодження затягувалося, а нова шерсть потроху закривала слід від кулі. Соломія, як і раніше, приходила до неї, хоча тепер перев’язки були потрібні дедалі рідше й займали значно менше часу.
Одного разу пізно ввечері, коли в домі погасли вікна, знахарка перетнула мокре від роси подвір’я й увійшла до сараю. Над селом густо стояли зорі, а всередині будівлі чулося рівне дихання матері й сонне сопіння трьох теплих клубочків у сіні. Соломія не відразу ввімкнула ліхтар: спершу постояла в темряві, прислухаючись до знайомих звуків.
Вовчиця розплющила очі, коли з’явилося світло, спокійно подивилася на жінку й знову опустила голову. Соломія розмотала останню пов’язку. Під відрослою шерстю виднілася чиста рожева шкіра без запалення; звір лише повів вухом, коли пальці обережно перевірили край загоєної рани.
— Усе, красуне, — сказала стара жінка. — Ти здорова.
Вона повільно погладила вовчицю між вухами, і та не ухилилася. Одне вовченя підвело сонну голову, подивилося круглими очима й знову ткнулося носом у материн бік. Соломія вимкнула ліхтар, узяла сумку й попрямувала до виходу.
Її долоня лягла на холодний заіржавілий засув. Знахарка потягнула його, майже зачинила двері, але зупинилася, лишила щілину завширшки в кілька пальців і закріпила засув лише наполовину. До сараю могло ввійти нічне повітря, тонка смужка місячного світла — і все живе, що саме вирішить скористатися відкритим шляхом…
