Слабка, трохи винувата усмішка повільно торкнулася Андрієвих губ. Саме так він зазвичай зустрічав її справедливі докори, і Лариса зрозуміла це раніше, ніж почула хрипке: «Ларо». Вона на мить заплющила очі, стримуючи під повіками сльози, а тоді міцніше стиснула його долоню.
Максим, задрімавши біля стіни, підвів голову на звук батькового голосу. Соломія сиділа в кутку із заплющеними очима, і ніхто не знав, чи спала вона; тепер стара жінка подивилася на хворого так, ніби чекала його пробудження, але все одно була йому рада. Максим підійшов до ліжка й зупинився, бо всі слова здавалися або надто гучними, або недостатніми.
На його поклик увійшов Богдан — скуйовджений, з відбитком тканини на щоці, зате вже з медичною сумкою в руці. Він виміряв тиск, перелічив пульс, перевірив реакцію зіниць, послухав серце й легені. Зробивши все двічі, лікар прибрав прилади й якийсь час мовчки дивився на Андрія.
— Показники нормальні, — нарешті промовив він. — Тиск добрий, пульс рівний, свідомість ясна. Учора ввечері людина згасала без причини, яку я міг би побачити. Сьогодні вона приходить до тями — і я знову не знаходжу медичного пояснення.
Соломія спокійно зауважила, що пояснювати не обов’язково. Андрій тим часом обвів поглядом кімнату, явно збентежений кількістю людей біля свого ліжка, і спитав, чи знайдеться щось поїсти. Лариса видала дивний звук, у якому змішалися сміх і схлип, швидко вийшла на кухню й загриміла каструлею.
За кілька хвилин по хаті розійшовся запах розігрітого бульйону. Андрій їв повільно, роблячи паузи після кожної ложки, однак не відмовлявся й сам тягнувся по наступну. Лариса сиділа поруч і стежила за цим простим рухом із такою зосередженістю, ніби спостерігала рідкісне диво, яке важливо запам’ятати до найменших дрібниць.
Максим відвернувся до вікна, даючи матері змогу непомітно витерти очі. Йому самому хотілося то сміятися від полегшення, то вимагати від батька обіцянки більше ніколи не лякати їх так, хоча він розумів безглуздість такої вимоги. Поки Андрій підносив ложку до рота, родина вчилася вірити не в чудесне миттєве зцілення, а в конкретні ознаки повернення — апетит, осмислений погляд і невдоволення надто гарячим бульйоном.
До середини ранку Андрій зміг підвестися на подушках, говорив зв’язно й більше не провалювався в забуття. Сонце вже стояло високо, коли у двері постукав Павло Гнатенко. Фельдшер увійшов із сумкою, побачив недавнього вмираючого за столом із горнятком чаю й зупинився з прочиненим ротом.
— Доброго ранку, Павле, — першим привітався Андрій.
Фельдшер кілька разів глянув на нього, на Ларису, на Максима й на Богдана, ніби сподівався, що хтось підкаже правильну реакцію. Андрій із сухуватою усмішкою підтвердив, що справді сидить і п’є чай. Павло опустився на найближчий стілець, потер перенісся й іще раз дістав прилади, щоб перевірити те, чому не довіряли очі.
Соломія стояла біля вікна. Вона пояснила, що ні прокляття, ні дива тут немає: Андрій усе життя лишався цілісною людиною й дотримувався власних правил, а коли порушив головне з них, тіло відреагувало раніше, ніж розум дозволив визнати провину. Павло слухав із недовірою, однак усе ж повільно кивнув — іншого пояснення в нього не було.
Андрій поставив горнятко на стіл і подивився на свої руки. Його обличчя знову зблідло, але тепер не від хвороби: настав час уголос вимовити те, що він кілька днів намагався сховати навіть від себе. Він підвів очі на рідних і почав розповідати, чому одного разу взяв рушницю й пішов до білої вовчиці…
