У салоні стало тісно й незвично пахло. До трав’яного аромату сумки Соломії домішалися тепло звіриних тіл і слабкий запах крові; вовченята сопіли, вовтузилися на сидінні й час від часу тоненько скавчали. Їхня мати лежала нерухомо, витягнувши пошкоджену лапу, але її розплющені очі стежили за кожним поворотом машини.
Максим тримав кермо обома руками й намагався не уявляти, наскільки близько до його плечей перебувають ікла дорослого хижака. Зворотна дорога видалася довшою. Коли позашляховик виїхав до перших хат, небо вже посіріло, і Лариса, почувши двигун, одразу з’явилася на ґанку.
Вона зазирнула крізь скло, побачила білі силуети й кілька секунд не могла знайти слів. Соломія лише звеліла відчинити сарай. Максим швидко влаштував у дальньому кутку м’яку лежанку з торішнього сіна, а знахарка допомогла вовчиці спуститися; при ранковому світлі та кульгала значно помітніше, і її стан виглядав серйознішим, ніж у лісовій темряві.
Вовченята одне за одним перебралися слідом за матір’ю, незграбно ковзаючи лапами по дошках. Соломія опустилася навколішки просто в сіно, дістала бинти, пляшечку з рідиною й чисту тканину. Працювала вона швидко й упевнено: промила рану, очистила злиплу шерсть і наклала пов’язку так точно, ніби робила це сотні разів.
Вовчиця лежала, відвернувши голову, і лише раз глухо загарчала, коли пальці торкнулися найболючішого місця. Соломія не відсмикнула рук, лише ненадовго зупинилася, даючи звірові впоратися з болем, після чого продовжила. Потім вона налила воду в старе широке блюдо, додала кілька крапель гірко пахучого настою й підсунула його до морди хижачки.
Та довго принюхувалася, потім почала пити жадібно, з тихим плюскотом. Вовченята притиснулися до її боку, поступово заспокоїлися, і невдовзі всі четверо лежали нерухомо. Соломія підвелася, витерла руки чистою ганчіркою й сказала без урочистості, як про безсумнівний факт: «Вона виживе».
Надворі прохолодне світанкове повітря здалося Максимові майже крижаним після душного сараю. Лариса чекала біля ґанку, і син коротко повідомив, що звірові допомогли. Вона кивнула, ніби боялася повірити у зв’язок між цими словами й чоловіком, а тоді першою зайшла до хати.
Соломія повернулася до спальні, поставила сумку на підлогу й дістала маленький предмет, який сховала в долоні. Опустивши голову, вона заговорила майже нечутно; це не нагадувало ні знайому молитву, ні театральне замовляння. Радше стара жінка вела тиху ділову розмову з кимось, чию присутність решта не відчувала.
Андрій лежав без руху. Біла свічка в узголів’ї майже догоріла, віск застиг на її боці нерівними патьоками. Максим сів біля стіни, Лариса лишилася поруч із чоловіком, а Богдан, змучений безсонною ніччю, вмостився в сусідній кімнаті, але тримав медичну сумку напохваті.
За вікном темрява ставала спершу сірою, потім розбавлялася тонким холодним світлом. Близько п’ятої години несміливо озвався перший птах і відразу замовк, ніби перевіряв, чи настало вже ранок. У цій короткій паузі Лариса почула, що дихання чоловіка змінилося.
Андрій вдихнув глибоко, без колишньої обережності, потім іще раз, на повні груди. Землистий відтінок почав повільно сходити з його обличчя, як зникає нічний візерунок із шибки в теплій кімнаті. Лариса випросталася, подалася ближче й тихо покликала його на ім’я.
Повіки здригнулися. Андрій розплющив очі, якийсь час дивився вгору, потім повернув голову до дружини. У його погляді вперше за дві доби з’явилося справжнє впізнавання: він бачив саме Ларису, а не безтілесну постать за межею марення, і намагався повернутися до неї остаточно…
