Вовчиця прочинила пащу, і над землею прокотилося низьке гарчання. У ньому не було спроби налякати чи застерегти — тільки виразна заборона наближатися до дитинчат. Максим мимоволі ступив уперед, іще не встигнувши обміркувати рух, і хижачка миттю підвелася, хоча пошкоджена лапа ледве тримала її вагу.
Вона затулила собою лігво, шерсть на загривку піднялася, а гарчання стало різкішим і вищим. Вовченята за її спиною перестали скавчати й втиснулися в землю. Соломія поклала руку Максимові на плече й спокійно звеліла завмерти: ще один крок — і звір сприйме це як напад.
— Вона кинеться на вас, — прошепотів Максим, коли стара жінка сама рушила вперед.
— На тебе — може. На мене — ні, — відповіла Соломія, не обертаючись.
Вона йшла повільно, без скрадливої обережності й без бажання показати безстрашність. Ліхтар лишився в Максима, тому попереду було видно лише маленький прямий силует і дві світні цятки навпроти. З кожним її кроком гарчання ставало тихішим, аж поки нарешті не перетворилося на ледь чутну вібрацію й не стихло зовсім.
Між старою жінкою й вовчицею лишалося близько двох кроків. Вони довго дивилися одна на одну, і Максим не зміг би сказати, скільки тривала ця нерухома зустріч — кілька секунд чи ціла хвилина. Здавалося, у мовчанні точилася розмова, для якої людські слова були б надто грубим знаряддям.
У Максима затерпли пальці, що стискали ліхтар, але він боявся навіть змінити хват. Розум підказував, що поранений хижак непередбачуваний і одного руху досить для нападу, тоді як Соломія стояла перед ним без жодного захисту. При цьому в її позі не було ні виклику, ні самовпевненості: вона просто визнавала право вовчиці боятися й не вимагала довіри раніше, ніж звір сам вирішить її дати.
Вовчиця першою опустила голову. Це не скидалося на покору; радше вона вислухала невідомий довід і вирішила поки не заперечувати. Соломія присіла, повільно простягла відкриту долоню, і звір довго обнюхував її пальці, перш ніж дозволив торкнутися шерсті біля вуха.
Знахарка обережно провела рукою нижче, до пораненої лапи. Тіло вовчиці напружилося, але вона не відступила. Засохла кров склеїла білу шерсть, від рани йшов важкий металевий запах, і навіть Максим зрозумів, що без допомоги звір довго не протягне.
Соломія обернулася й попросила перенести дитинчат до машини — по одному, без різких рухів і не зустрічаючись із матір’ю поглядом. Максим сховав ліхтар до кишені, підійшов боком і обережно підняв перше вовченя. Те спробувало загарчати, однак замість погрози видало смішний хрипкий писк і завмерло в людських руках теплим щільним клубочком.
Вовчиця проводжала вовченя уважним поглядом, але лишилася біля Соломії. Так само Максим переніс другого й третього, щоразу відчуваючи на собі насторожену увагу матері, яка дозволяла незнайомцеві торкатися її дітей і перевіряла кожен рух. Він поклав вовченят на заднє сидіння й повернувся до лігва.
Коли яма спорожніла, біла хижачка повернула голову в бік машини. Вона кілька митей стояла, переносячи вагу на три лапи, потім повільно пройшла повз людей. Біля відчинених дверцят звір обнюхав метал і одним сильним рухом заскочив усередину, долаючи біль; Максим обережно зачинив за ним дверцята…
