Соломія підвелася раніше, ніж приголомшена родина встигла поставити наступне запитання. Вона поправила хустку й твердо сказала, що вирушати треба негайно, не після світанку й не наступного дня. Максим глянув на посіріле вікно, за яким ніч тільки починала здавати свої позиції, однак сперечатися вже не став.
З бічної кишені сумки знахарка дістала складену вчетверо стару карту. Краї паперу пожовкли, поверх друкованих ліній тяглися олівцеві позначки, зрозумілі, схоже, лише їй. Соломія притисла долонями загнуті кути й указала місце приблизно за п’ять кілометрів від села: частину шляху можна було проїхати лісовою дорогою, далі належало йти пішки.
Вона бувала там уже кілька разів за останній місяць. У білої вовчиці з’явився виводок — троє таких самих світлих вовченят, ще надто малих, щоб далеко відходити від лігва. Максим повільно перепитав, чи справді літня жінка сама ходила до хижаків, часом навіть уночі, але Соломія відповіла на це з такою незворушністю, ніби йшлося про сусідську корову.
На запитання, як їй вдалося знайти виводок, вона склала карту й сказала: «Ліс повідомляє достатньо. Треба тільки слухати не себе». Для Максима це не стало поясненням, зате він зрозумів, що іншого не отримає. Лариса вийшла зі спальні, прикрила за собою двері й попросила їхати, пообіцявши не відходити від Андрія.
Старий сімейний позашляховик стояв біля воріт із помітним креном на лівий бік: задня ресора давно потребувала ремонту, який усе відкладали. Двигун невдоволено побурчав, потім завівся, і Соломія вмостилася поруч із водієм, звично поклавши сумку на коліна. З її спокійного обличчя неможливо було здогадатися, що вони їдуть серед ночі шукати поранену вовчицю.
За останніми хатами дорога пірнула між соснами. Світло фар уперлося в щільну темряву, гілки дряпали дах, колеса провалювалися в глибоку колію, а у прочинене вікно проникав запах смоли, сирої землі й грибної прілі. Нічний ліс здавався зовсім іншим, ніж знайомий Максимові денний: він був сповнений руху, якого не видно, і звуків, джерело яких неможливо визначити.
Максим думав про батька й матір. Ще вчора він був певен, що привезе досвідченого лікаря, і той розв’яже задачу, яка виявилася надто складною для сільського фельдшера. Тепер з’ясувалося, що поруч із ним тижнями існувало ціле приховане життя — хвороба Лариси, візит Руденка, болісний вибір Андрія, — а він не помітив жодної його частини.
Роздратування на батьків змішувалося з провиною. Максим хотів сердитися за мовчання, але тут-таки згадував, скільки разів сам відповідав на дзвінок на ходу, обіцяв приїхати пізніше й сприймав спокійний материн голос як доказ цілковитого благополуччя. Він не міг змінити минулі тижні, тому міцніше тримав кермо й зосереджувався на єдиній доступній зараз дії — дістатися туди, куди вказувала Соломія.
Соломія час від часу промовляла: «Лівіше», «Скинь швидкість» або «Зупинись». Тоді Максим гальмував, стара жінка вдивлялася в непроглядні проміжки між деревами, прислухалася й за кілька секунд веліла їхати далі. Жодних помітних орієнтирів навколо не було, але вона жодного разу не завагалася.
Нарешті Соломія попросила заглушити двигун. Тиша відразу обступила машину, однак вона не була порожньою: далеко скрикнув птах, у кущах зашурхотіло листя, у хащі сухо тріснула гілка. Максим увімкнув ліхтар і вийшов у холодну від роси траву, майже відразу промочивши взуття.
Вони звернули з колії на ледь помітну стежку. Папороть чіплялася за одяг, м’яка земля пружинила й хлюпала, а праворуч тихо дзюрчала вода — чи то вузький струмок, чи наповнена після дощу низина. Незабаром Максим відчув слабкий гострий запах звіра й сам не помітив, як сповільнив ходу.
Спершу йому здалося, що у вітті ворушиться вітер, але повітря лишалося нерухомим. Із темряви долинало тихе уривчасте скавчання, причому голосів було кілька: вони змовкали, ніби набиралися сил, і починали знову. Соломія підняла долоню, закликаючи зупинитися, а потім майже беззвучно сказала: «Ми прийшли».
Промінь ліхтаря ковзнув по мокрій землі, затримався на папороті, перебрав сплутане коріння поваленого дерева й освітив невелику яму під стовбуром. У ній, тулячись одне до одного, лежали троє пухнастих вовченят — білих, лише трохи забруднених біля мордочок. Поруч витягнулася їхня мати; шерсть на задній лапі потемніла від засохлої крові, а двоє насторожених зелених очей уже нерухомо дивилися на людей…
