— Ви Соломія? — спитав Максим.
— Соломія, — підтвердила вона без зайвих слів і відступила, дозволяючи йому пояснити причину приїзду. За її спиною горіла одна тьмяна лампа, на гачках біля дверей висіли пучки сушених рослин, а запахи перепліталися так щільно, що Максим перестав розрізняти їх окремо. Він збивчиво перелічував симптоми, розповідав про фельдшера й Богдана, повертався до одного й того самого, але стара жінка жодного разу його не перебила.
Коли він замовк, Соломія витримала коротку паузу, повернулася до лави й узяла стару брезентову сумку, роздуту від умісту. На незграбне запитання про плату вона глянула з терплячою поблажливістю й відповіла, що гроші можна обговорювати потім — спершу треба побачити хворого. За хвилину вони вже сиділи в машині.
Дорогою Соломія мовчала, тримаючи сумку на колінах і дивлячись просто перед собою. Максим несподівано для себе почав об’їжджати кожну яму й плавніше входити в повороти, ніби віз не міцну незворушну жінку, а щось крихке. Лариса зустріла їх на ґанку, і при вигляді знахарки її напружені плечі ледь помітно опустилися.
У спальні Соломія зупинилася на порозі й довго розглядала Андрія. За останні години він ніби зменшився під ковдрою, займаючи дедалі менше місця, дихання стало майже нечутним, а обличчя лишалося землисто-сірим і нерухомим. Стара жінка дістала із сумки просту білу свічку, попросила сірники й поставила запалений вогник у нього в узголів’ї.
Полум’я випросталося й завмерло, хоча двері лишалися відчиненими. Соломія сіла біля ліжка й дивилася не стільки на вогонь, скільки крізь нього, ніби намагалася розгледіти за тонким світлом причину, що вислизнула від приладів і лікарського досвіду. Лариса тримала чоловіка за руку, Максим стояв біля одвірка, а Богдан мовчки спостерігав трохи позаду нього.
Максимові хотілося спитати, чого саме чекає стара жінка і чому звичайна свічка має повідомити більше, ніж огляд досвідченого лікаря. Однак нерухомість Соломії поступово передалася всім присутнім: навіть скептична репліка здалася б тут грубим шумом. Богдан стежив за диханням Андрія, Лариса — за його обличчям, а Максим чомусь дивився на ґніт, намагаючись помітити в рівному вогні зміну, сенсу якої ще не розумів.
Минуло кілька довгих хвилин. За вікном перегукнулися нічні птахи, ґніт тихо потріскував, і ніхто в кімнаті не наважувався поворухнутися. Нарешті Соломія повернула голову й сказала так буденно, ніби називала давно відомий діагноз: «Він стріляв у білу вовчицю».
Максим не відразу зрозумів сенс почутого. Він заперечив, що батько все життя охороняв лісових тварин, ловив браконьєрів і не міг підняти зброю на звіра. Але недомовлена фраза обірвалася, коли він побачив матір: Лариса опустила очі на свої пальці, що лежали поверх руки чоловіка, і повільно сіла.
Соломія не квапила її. Під цим спокійним поглядом Лариса заговорила рівним, майже безбарвним голосом, ніби зізнання давно було приготоване й лишалося тільки наважитися його вимовити. Кілька тижнів тому лікарі виявили в неї серйозну жіночу хворобу, що потребувала операції, а лікування мало коштувати не менш як чверть мільйона.
Таких заощаджень у подружжя не було. Невдовзі до Андрія прийшов заможний підприємець Віктор Руденко, який чув про рідкісну білу вовчицю в тутешньому лісі. Мисливці бачили її здалеку, однак наблизитися не могли, і Руденко пообіцяв лісникові триста тисяч за шкуру.
Лариса намагалася зупинити чоловіка. Вона нагадувала, що він присвятив життя захисту лісу, що власні принципи не можна відкласти на якийсь час, навіть коли дуже потрібні гроші, і що після такого вчинку важко буде знову поважати себе. «Мабуть, я говорила недостатньо переконливо», — закінчила вона, проводячи пальцем по краю ковдри.
Для Максима те, що відбувалося, складалося в болісно чужу картину. Хвороба матері, величезна сума, пропозиція Руденка й батько з рушницею — про все це він не знав, хоча жив усього за сорок хвилин їзди. Особливо боляче було зрозуміти, що батьки свідомо вирішили обійтися без його допомоги.
— Чому ти мені не сказала? — спитав він. — Я знайшов би гроші. Ми з Оксаною щось би вигадали разом.
Лариса пояснила, що в сина своя сім’я, витрати й лише нещодавно налагоджене життя. Вона з Андрієм завжди давала собі раду сама й не звикла перекладати тягар на інших. Максим сів поруч, і вони кілька хвилин мовчали плече в плече; по щоці матері повільно скотилася сльоза, яку вона не стала витирати.
Коли він знову спитав про вовчицю, Соломія відповіла, що звір поранений, але живий. Андрій, за її словами, не був ні проклятий, ні хворий у звичному розумінні: він учинив те, що було несумісне з тим, ким він вважав себе все життя, і тіло виявилося чеснішим за розум. Якщо вовчиця виживе, можливість повернутися лишиться і в нього; поки вона дихає, в Андрія ще є час.
Максим не міг прийняти це як медичний факт, але вперше побачив у словах старої жінки внутрішню логіку. Батько не просто порушив правило служби — він зруйнував власне уявлення про себе, скориставшись довірою звіра, якого роками захищав. Можливо, організм і справді відмовлявся жити з суперечністю, яку Андрій не наважувався назвати, а порятунок вовчиці ставав єдиною дією, здатною повернути вчинкові бодай якусь завершеність…
