Близько півночі голос Андрія став гучнішим і виразнішим. Здавалося, той, з ким він розмовляв у забутті, віддалився, і хворому доводилося тягнутися за ним словами. Найчастіше повторювалося одне — «біле», наполегливе й тривожне, ніби за цим кольором ховалося щось, що він відчайдушно намагався пояснити.
Лариса довго стояла біля вікна, склавши руки перед собою. Потім провела тильним боком долоні по щоці, повернулася до сина й вимовила ім’я: «Соломія». Максим спершу вирішив, що недочув, але мати сіла навпроти нього й почала розповідати про літню жінку, яка живе на самому краю села.
Діти Соломії давно роз’їхалися, і вже кілька років вона господарювала сама в хаті з великим трав’яним садом. Місцеві зверталися до неї, коли звичайні засоби не допомагали: вона знала відвари, лікувала тварин і часом помічала хворобу корови раніше, ніж господар бачив, що та перестала їсти. Одні шанобливо називали її знахаркою, інші перешіптувалися про відьму, але навіть насмішники намагалися не казати цього при ній.
— Ти пропонуєш покликати жінку із замовляннями після огляду лікаря? — Максим намагався говорити спокійно, однак утома й страх надали словам різкості.
— Я пропоную не сидіти склавши руки, поки батько згасає, — відповіла Лариса. У її голосі не було ні віри в дива, ні бажання сперечатися; лишилася тільки готовність ухопитися за останню можливість. Із спальні знову долинуло «біле», і Максим відвернувся до мийки, щоб мати не побачила його розгубленості.
На веранді Богдан вислухав розповідь про знахарку без усмішки. Він покрутив у долонях горнятко й порадив їхати, пояснивши, що зустрічав речі, перед якими медицина зупинялася раніше, ніж закінчувалося людське життя. «Принаймні гірше від візиту не буде», — додав він, і ця не надто втішна фраза остаточно вирішила суперечку.
Максим узяв ключі. О першій ночі село здавалося покинутим: вікна погасли, ворота були зачинені, рідкісні ліхтарі освітлювали порожні відтинки дороги. Точної адреси він не знав, лише напрямок — за старим колодязем, майже там, де останні хати поступалися місцем полю.
Потрібне обійстя Максим упізнав за запахом. Біля інших хат пахло сухою землею й дошками, що вистигали, а тут повітря було густо настояне на м’яті, чебрецю й ще десятку незнайомих трав. Навіть у темряві вгадувалися округлі грядки, вільно розрісся шипшина й рослини, що тіснилися біля тину так, ніби сад сам обирав собі форму.
Максим вийшов із машини й попрямував до ґанку. Він іще не встиг постукати, коли двері безшумно відчинилися. На порозі стояла невисока стара жінка, яка трималася напрочуд рівно, у темній сукні й з хусткою на плечах, а її спокійний погляд був поглядом людини, що давно чекала гостя й здивована лише тим, що той приїхав так пізно…
